— А ось у Злучених Державах Америки маніфестанти спалили німецький державний прапор зі свастикою, що був виставлений на домі німецького консуляту.
— А хто?
— Хто не пише, але здогадатися не важко.
— Їх можна зрозуміти, бо ось «Гласул Буковіней» повідомляє, що в Австрії — самогубство жидів, у Відні, зокрема, відібрало собі життя багато жидів-інтелектуалів.
Гельмут засопів і взяв іншу газету:
— О, послухай, що пише «Черновітцер Алльґемайне Цайтунґ», у тій же Америці відомого ґанґстера Аль Капоне, що відбуває кару у в’язниці Алькатраз, у затоці Сан-Франциско, перевели до в’язничного шпиталю. Влада не хоче подати причин цього переміщення, каже лише, що Аль Капоне під обсервацією. З інших джерел повідомляють, що у Аль Капоне проґресивний параліч.
— Дивно, — усміхнувся Кароль.
— Що? — витріщив свої сірі очі з-за краю газети Гельмут.
— Я теж про італійців читаю. В Італії закладено ескадрилю п’ятьох тримоторних літаків, що мають облетіти земну кулю.
— Дуче-е-е, — потягнув Гельмут. — До речі, тут у «Часі» уривки з його промови про аншлюс: «Те, що сталося в Австрії, є національною революцією, а ми, італійці, маємо якнайбільше підстав розуміти її історичні вимоги та методи…» І так далі.
— Всі тепер про це, — сказав Кароль, — ось і японський президент міністрів принц Каное надіслав Гітлеру привітання з нагоди прилучення Австрії.
— Не всі, — заперечив Гельмут, — від пана Сталіна нема вітання.
— Ніколи йому, мабуть. — Кароль знічев’я скуйовдив своє ретельно зачесане набріолінене волосся. — Треба ще багатьох поплічників розстріляти. «Сучава» пише, що вже розстріляний колишній совєтський посол у Польщі Антонов-Овсієнко, а разом з ним і колишній секретар Троцького Вульф, схоплений аґентами НКВД у Барселоні.
— А ти, Каролю, знаєш російської мови? — несподівано запитав Гельмут.
— Читаю, розумію, — здивувався Кароль, — але розмовляти не втну.
— Отож тобі, та й мені теж, не загрожує військовий суд, — полегшено зітхнув Гельмут, — як двом публічним урядникам у Кишиневі за вживання російської мови на службі.
— І що, їх розстріляли? — блиснув карими очима Кароль.
— Ні, оштрафували на п’ять тисяч леїв кожного.
— Ого, — здивувався Кароль, — це ж місяць можна було в «Чорному орлі» з курвою жити. А так… Неправильно вклали капітал.
— Що ти хочеш від Кишинева, — скривився Гельмут, — велике бессарабське село.
Вони ще трохи пошурхотіли газетами, а потім Гельмут почав пильніше вивчати тілобудову кельнерок, а Кароль просто дивився у вікно. Нічого цікавого.
Згодом його увагу привернула фіра з сіном, запряжена двома кіньми, що обережно спускалася на п’яца Унірій по страда Бринковяну. Коней притримував ґазда — середніх літ буковинський вуйко у киптарику, кучмі і постолах. Міцний середняк, відзначив Кароль, бо, ади, коні ситі, черес на ґазді виблискує міддю і батіг з червоною китицею з волічки, — бідний мав би одну худу шкапу, батіг із сирцю, а підперезаний був би окравкою, тай звідки у бідного сіно на продаж навесні. Та — не багач, бо без наймита. Але куди цей вуйко везе своє сіно?! Невже до монумента?! Посеред площі стояв монументул Унірій, який румунська влада спорудила на відзнаку «звільнення Буковини і утвердження краю у лоні Великої Румунії на віки вічні». Зроблено це було на місці Пієти — фіґури Матері Божої з мертвим Ісусом на руках, і являло собою композицію, центральним елементом якої був молдовський буйвол, що топче ратицями двоголового австрійського орла. Старі ще австрійські чернівчани дуже кривилися від того несмаку, бо хто це бачив, аби корова наступила на таку велику птаху, а патріотично налаштовані громадяни, що ще вважали себе підданими Дунайської монархії, відверто обурювалися з того, як нова влада зневажає головний символ Імперії. Тому німецькі та українські студенти час від часу, особливо після пивних комерсів своїх буршеншафтів, збиткувалися над цим неадекватним бугаєм.
Невже і тепер?! Серед білої днини?! Так і є! Вуйко неквапом зупинив фіру біля монумента, взяв вила і швидко скинув сіно навпроти бугаєвої морди. Потім об’їхав фірою монумент, витягнув латаний мішок і насипав під цоколь купу кінських кізяків, навпроти місця, діаметрально протилежного бугаєвій морді. Закінчивши, сів на фіру, хвацько ляснув батогом і поторохтів догори тією ж вулицею, якою й приїхав. За рогом примарії зупинився, там до нього підійшло кілька студентів університету, Кароль безпомильно впізнав у них корпорантів німецького буршеншафту «Армінія» та українського «Запороже», хоча вони були без своїх «кольорів», тобто без корпоративних шапочок, картузів і стрічок. Бурші відрахували вуйкови плату за сіно і він, задоволено вйокнувши, поїхав, а студіозуси зловтішно гігікаючи, вийшли з-за рогу і витріщилися на «символ румунської величі», який так об’ївся сіном, що аж си обісрав… Справді, цей бугай якийсь проблемний на предмет дефекації, недаремно німці його називають не Унірій, а Уріній, від слова der Urin — сеча… Кароль, спостерігаючи за корпорантами, дещо згадав зі своєї студентської юности, торкнувся рожевого гарненького рівненького шрамика на лівій щоці і похмуро глипнув на напарника. Той уже теж дивився у вікно і, гідно оцінивши ситуацію, душився зі сміху.