— Аморальности, кажи вже, брате, прямо.
— Ні, — твердо промовив Єремія, — якби у нас був час, я би зумів вас переконати…
— Що вас цікавить? — холодно спитав єпископ.
— Ви знаєте.
— Справді, я знаю, бо така річ у нас одна, і ще кілька днів тому, коли вже стало зрозуміло, що замок Монсегюр нам не втримати, дехто з братів-досконалих пропонував піддати цю річ очисному вогню, але колективний розум переміг — було таке явище, є і буде, тож, знищивши символ, його не позбудешся. А тепер ви просите передати це вам?
— Так, ваша високознаносте, а за це ми мали намір запропонувати вам свободу і життя.
— Ну, щодо свободи, — єпископ співчутливо подивився на Єремію, — ніхто мені її не може ні дати, ні забрати, а щодо життя… Ви можете звільнити разом зі мною двісті п’ятдесят шість братів моїх?
— Ні, я прийшов звільнити лише вас, до того ж ціною власного життя: я мав би дати вам цю сутану домініканця, а сам залишитися тут.
— А як же ланцюги? — зацікавився єпископ.
— У мене є інструмент, — поплескав себе по пазусі Єремія.
— Ні! — єпископ вимовив це таким тоном, що Єремія усе зрозумів, — рішення остаточне. — А щодо речі, яка вас цікавить, — продовжував єпископ, — то я нічим не можу вам допомогти, її разом з іншими реліквіями забрали брати-досконалі Гюґо, Емвель, Екар і Кламен.
— Хто з них?
— Хтось із них, вони будуть володіти усіма реліквіями, святинями і таємними текстами по черзі. Отож, у кого саме тепер те, що цікавить вас, я не знаю. Тож прощай, брате.
— Допоможіть нам, — впав на коліна Єремія, — а я допоможу вам!
— Що ти для мене можеш зробити тепер, смішний брате?
— Легка смерть, — заторохтів Єремія, — легка безболісна смерть, — він вийняв з-за пазухи маленьку з синього скла пляшечку, запечатану воском, — один ковток і ваша плоть уже недосяжна для болю від тортур Бугерових катів!
— Збережи це для себе, брате, — насмішкувато кинув Бертран д’Ан Марті, — а я буду разом зі своїми братами до кінця.
— Допоможіть! — луснувши чолом об кам’яну долівку, прохрипів Єремія.
— Та як я тобі допоможу, хлопче, — розсердився єпископ, — коли я тут, а те, що ти просиш, невідомо де?!
— Напишіть листа, — загарячкував Єремія, — ми розшукаємо ваших досконалих, напишіть, хай передадуть нам те, що для вас не має жодної цінности, а навпаки…
— Справді, навпаки, — погодився єпископ, — нам давно треба було позбутися тих дрібних згустків енергії зради. Та як я напишу?
— Я про все подбав, ваша великознаносте! — Єремія радісно почав витягувати з-за пазухи шматок перґаменту, каламар з червоним чорнилом, гусяче перо.
— А кому писати?
— Пишіть чотири листи, усім братам. — Єремія швидко розрізав пергамент на чотири рівні шматки.
4
Пролупивши очі зранку, інспектор-детектив кримінального бюра чернівецької поліції Кароль Штефанчук збагнув, що — все. Обдертий березневий ранок за вікном, і вчора їх з Гельмутом побили аґенти сиґуранци. Сиділи вони у «Паласі», тихо і мирно, прощалися — бо Гельмут Гартль зважився — від’їжджає у фатерлянд! Каже, що голос крови, але ж Кароль знає — це через ту бундючну ювелірку. При згадці за ту в Кароля щось шпигнуло в лівому боці. Мабуть, печінка, подумав, але згодом, добре обміркувавши цю тему, збагнув, що — ні, бо печінка з іншого боку. Кажу ж, що — все! П’ятеро лайдаків у однакових костюмах зі штанами, заправленими у високі шнуровані черевики, поводилися дуже нечемно — галасували, плювалися, били посуд. Кароль з Гельмутом, майже тверезі, налаштовані лірично, хотіли тиші. Ось і виникла колізія. Детективи відразу вирахували, що це аґенти сиґуранци, але зайшливі, бо своїх, чернівецьких, вони знали. За рівнем нахабства можна було припустити, що ці аж з Букарешта. Мабуть, прибули большевікулів ловити.
— Мой, хлопче, — вигукнув один з букарештських до кельнера, статечного немолодого інтеліґентного єврея, якого всі відвідувачі інакше, як «пан Хаїм», не називали, — принеси «Котнарі», але справжнього, а не вашої чернівецької сечі!
Пан Хаїм аж присів від такого хамства, він розгубився і не знав, що робити — давати нахабі словесну відсіч чи просто його іґнорувати.
Кароль з Гельмутом перезирнулися. Ліричний настрій зник. Кароль мляво підійшов до столика прибульців і, як міг, чемно, румунською літературною мовою почав пояснювати, що цей добродій у білому смокінґу не «мойхлопче», а «пан Хаїм», ліпший кельнер Чернівців, шанована поважна особа, патріот міста…