— Міста? — перепитав з сиґуранци. — А Великої Румунії патріот чи ні?
— Якої, якої Румунії'? — втрутився у розмову Гельмут. Він був аґресивно-піднесеним, бо акурат перед брутальним «мойхлопче» на адресу пана Хаїма розповідав Каролеви про Адольфа Гітлера. Як він швидко, ефективно і мудро навів порядок у Німеччині. Розумієш, Каролю, він не повівся на ліву демагогію у своїй же партії і не скасував приватну власність на засоби виробництва, але водночас притиснув хвоста великому капіталу, відбувся перерозподіл багатства, але не за більшовицьким зразком, а так, що робітник отримав зарплатню, харчі і певний добробут, а капіталіст — класовий мир! Я вже не кажу про те, що в Райху нема безробіття, інфляції і жебраків. А щодо національного гонору, хоча це тобі нецікаво, але сам розумієш, німці уже не почуваються приниженими… А тут цей румунський тайняк з Букарешта!.. Гельмут був готовий до бійки. Крім того, своє питання він ставив німецькою мовою:
— Тож якої Румунії'?
Аґент сигуранци зневажливо зміряв Гельмута з набріоліненої голови до франтуватих жовтих черевиків, подумав трохи і плюнув на лівий черевик. Гельмут узяв зі столу кришталевий дволітровий графин з червоним пуркарем і луснув таємного аґента по голові. Графин розбився, і букарештського залило вином. Решта з сиґуранци схопилися і повихоплювали з наплічних кобур пістолети. Гельмут і Кароль теж.
— Панове, прошу вас, не стріляйте тут, — дуже переконливо попросив їх пан Хаїм, — невинних же ж постріляєте, панове офіцери!
— Жид добре каже, — кинув один з тайняків, — вийдемо надвір. І давайте без цих іграшок, покажіть, на що ви здатні голими руками.
— А ви? — спитав Кароль.
— Що ми, ми теж голими руками.
— Але ж вас п’ятеро!
— Двоє на двох.
— Гаразд!
Спочатку справді билися два на два, але коли чернівецькі почали замогати букарештських, ті троє, що чекали своєї черги, втрутилися і кастетами та рукоятками пістолетів вирішили вислід сутички на користь зайшливих. Коли Кароль і Гельмут уже лежали на бруківці у калюжах крови, таємні аґенти румунської політичної поліції виявили притаманне їм шляхетство і викликали до повержених суперників рятункову. У лікарні їм наклали по кілька швів, що їх тепер Кароль уважно розглядав у дзеркало. Добре, що били ззаду. Бо хоча й зіпсували зачіску, зате не вибили жодного зуба і не скривили ніс, та й очі не заплили синцями. Ох, як болять бебехи!.. Ні, треба щось міняти у цьому декоративному житті! Досить фальші! Н іякий ти, парубче, не герой, не супермен, як то у американських кінах, чи, як би сказав Гельмут, юберменш. Ти простий земний буденний чоловік. Бідний. Нещасний. Смертний. Каролеви стало шкода себе аж до сліз, бо остання думка видалася йому рятівною. Це ж так просто, береш зубами люфу револьвера, тиснеш великим пальцем на спуск, багровий, кажуть, спалах і — жодних проблем.
Кароль, як сновида, сяк-так одягнувся, випив склянку газованої води з сифона, вийшов у місто. Там найняв візника і звелів їхати до Пруту. Давши фірманови сто леїв, що внесло у цей скорботний світ хоч трохи втіхи, Кароль вийшов на міст через річку. Вітер з дрібним дощем шарпав пальто, намагався зірвати капелюх, теліпав краватку. Все проти мене, збагнув Кароль. І револьвер може дати осічку, якщо почну стрілятися. Тому — топитися. Він забув, що вміє добре плавати і втонути йому так легко не вдасться. Сіра ребриста мінлива течія манила, кликала і гіпнотизувала його. Кароль ухопився обома руками за поручні. «О, Боже!» — мимовільно вихопилося з нього. Поки він заносив ногу на чавунні візерунки поручнів, до нього дійшов сенс промовленого «Боже!». Кароль заціпенів. Чому я сказав ЦЕ? Як спалах з’явився і щез спогад про себе малого, коли він уперше, не змилюючи, проказав напам’ять «Отченаш» перед зворушеними бабцею і мамою. Гріх! Кароль відійшов від поручнів і лише тепер вловив у повітрі запах весняної глини, хвої, проростаючої трави. Йому стало смішно, але не весело. Супермен, курва дошка! Кароль витягнув свій блискучий театральний на вигляд нікельований револьвер і жбурнув його у Прут, зняв капелюх «борсаліно», покрутив у руках, трохи подумав, одягнув на голову і швидко пішов до трамвайної зупинки.
У квестурі, у кабінеті детективів, сидів Гельмут і писав рапорт про звільнення. Кароль, увійшовши, почав розглядати напарника — теж у ненайкращому стані, хоча й у нього зуби, очі і ніс цілі. Кароль сів за стіл навпроти Гельмута: