— Будемо шукати цих гицлів?
— На дідька?
— Віддати.
— Не знаю, мені не до цього, я виїжджаю, ти ж знаєш.
— Знаю.
Трохи помовчали. Гельмут дописав рапорт, поставив крапку і сумно поглянув на Кароля:
— Все!
— Колись ще приїдеш у Чернівці.
— Звичайно, звичайно, — Гельмут насилу засміявся, — як же я без цього Парижа на Пруті.
При згадці про Париж обоє спохмурніли — о-йо-йо-йой — Марія і любов, чума і холера…
— Дай мені ручку, папір і підсунь каламар, — попросив Кароль Гельмута, — мені треба написати заяву, аби квестура видала мені пістолет, бажано «вальтер».
— А де твій ковбойський кольт?
— Загубив.
— Я йду до Попеску, несу оце рапорт.
— Почекай, підемо разом.
Кароль дописав заяву, трохи подув на неї, аби висохло чорнило, згорнув папір у трубочку, так, як Гельмут свій рапорт:
— Пішли.
Шеф кримінального бюра Віктор Попеску здивовано витріщився на своїх найкращих інспекторів-детективів, які зайшли до нього обидва з паперовими трубочками в руках. Те, що Гартль збирається звільнятися, бо відбуває на історичну батьківщину, він знав, але чому — цей, другий?
— Ти що, Штефанчук, теж? — спитав Попеску, киваючи на Карольову паперову трубочку.
— Що, теж?
— Виїжджаєш на історичну батьківщину?
— Моя батьківщина тут, на цій землі, — аґресивно огризнувся Кароль, — а ось дехто тут таки в гостях!
Попеску, родом з Мунтенії, почервонів, але з великим зусиллям опанував себе:
— Тоді чому з папером?
— Заява про зброю.
— Не зрозумів.
— Дотепер я користувався своєю приватною зброєю, а зараз прошу видати мені табельну. — Кароль вже почав шкодувати за тим коштовним кольтом, тому був злий.
— А де ж твоя приватна? — Попеску був швидкий на гнів, але ще швидше відходив. — Загубив п’яний?
— Мій власний кольт, — сухо викладав Кароль, — перегрівся у тривалій перестрілці з бандитами, люфа деформувалася, відновленню не підлягає.
— Добре, добре, — засміявся Попеску, — хай тобі видадуть російський ТТ.
— Випишіть собі ТТ, шефе, — все ще дувся Кароль, — а мені хай видадуть «вальтер» або «беретту».
— Хай буде по-твоєму. — Попеску був підозріло добрий, і це Кароля насторожило. — Почекай трохи, я маю для тебе симпатичну справу. А ти, Гартль, що, покидаєш нас?
— Так точно, — буркнув Гельмут.
— Що ж, давай рапорт, — Попеску взяв Гельмутів папір, — а де це мій «паркер», — він понишпорив по шухлядах, потім по кишенях, — невже забув вдома нову імпортову самописку із золотим пером?! Доведеться простою ручкою.
Попеску взяв просту ручку зі сталевим пером, вмочив у каламар, струсив трохи чорнила, одночасно звертаючись до Кароля:
— Тобі, Штефанчук, таке завдання: сталася крадіжка. Ніби нічого, але позаяк обкрадений дійшов до самого квестора, який узяв цю справу на олівець, тому я доручаю це тобі, Каролю, треба швидше знайти злодіїв і, головне, повернути вкрадене добро цьому галасливому ювелірови.
— Ювелірови? — Кароль і Гельмут повитягали шиї. — Це якому?
— Драк його знає, — зневажливо кинув ручку у жолібок письмового приладдя Попеску, — у місті недавно, а скандалить так, як би був чернівецьким гонораціором.
— Як його звати? — Кароль і Гельмут не на жарт розхвилювалися.
— Ось тут усе написано, — Попеску простягнув Каролеви картонну теку, — знаю лише, що ювелірна крамниця обкраденого називається «Хризофілія».
Кароль і Гельмут подивилися один на одного. В очах Кароля світився ретельно прихований тріумф, а в Гельмута — розпач.
— Шефе, дозвольте звернутися, — по-військовому клацнув обцасами Гельмут.
— Та що ти так офіційно, — заторохтів Попеску, — хочеш попрощатися, я не проти, в обід вийдемо, хильнемо по келиху…
— Я офіційно відкликаю свій рапорт про звільнення. — Гельмута переповнювала рішучість. — Я залишаюсь і прошу направити мене на завдання у парі з моїм давнім колеґою інспектором Штефанчуком!
Попеску круглими очима дивився на детективів, які просто на очах обмінювалися барвами обличчя: дотепер блідий Гартль ставав червоним, а червоний Штефанчук — зблід. Щось тут не те.
— Що коїться, хлопці?
— Справа чести, — придумав, що збрехати, Гельмут, — я знаю цього ювеліра, зичив у нього гроші, дотепер ще частину не віддав, небагато, але… просив Кароля, тобто інспектора Штефанчука, аби з часом віддав за мене… коли буде мати… а я вже потім… з Райху мав вислати… а тепер, коли цього достойника обікрали, вважаю справою своєї чести допомогти… прошу вас, шефе!