— Ми знайдемо злодіїв і повернемо вам украдене, — твердо пообіцяли панове офіцери, понатягали на очі капелюхи, одночасно кинули затяжні погляди на Марію і вийшли з «Хризофілії».
Такими лютими детективів Штефанчука і Гартля чернівецькі кримінальники ще не бачили. Вони без будь-яких ордерів вривалися у злодійські кубла Роші, Калічанки і Садгори, били кастетами по ключицях усіх підряд, хапали за барки відомих грабіжників, пхали до очей пістолети і запитували, де вкрадене у ювелірній крамниці «Хризофілія» добро. Злодії божилися, що цього закладу вони не брали. Так тривало доти, доки один з авторитетних кримінальників старий бандит Петруца Єгудеску не спитав у перервах між отримуваними стусанами, що, мовляв, украдено. Коли детективи сказали, старий злодій розсміявся, невже панове клямпури гадають, що високопорядні відомі по обидва боки Карпат своєю фаховістю чернівецькі злодії, зайшовши до ювелірного склепу залишили б там золоті дзигарки, персні, ланцюжки, ковтки, медальйони, дзигарнички і всіляке каміннячко, а взяли б якусь зовні геть непоказну річ?! Нє, наші взяли б те, що блищить. Отож, панове поліцаї, тут маємо спеціяльне замовлення і виконав його якийсь не наш махер.
— Тебе би до нас в бюро, Петруцо, — посміхнувся, відпускаючи вилоги злодієвої блюзи, Кароль. — Мислиш, як фаховий криміналіста.
— Дякую, пане клямпуре, — поправив рожеву із зеленим пальмовим листям краватку збадьорений компліментом щодо своєї професійної придатности злодій, — пізно вже міняти фах.
— А чо’ ти кажеш, що це був не ваш махер? — спитав Петруцу Гельмут.
— Дивіться сюди, — все ще обсмикувався після контакту з поліцією бандит, — за вашими словами той повідмикав усі замки і спеціяльним газовим різаком розрізав сейф. Серед наших таке можуть робити раховані майстри. Але наші цього не робили.
— Отже, гастролер, — підсумували детективи.
— Лиш так, — погодився Петруца.
Детективи сиділи у кав’ярні «Асторія», пили міцнющу каву, курили і думали. Отже, якщо вкрадено лише одну річ і зробив це зайшлий злодій, то очевидно, що він приїжджав саме по неї. Без сумніву, працював професіонал. Що робить недосвідчений махер, коли щось украде в чужому місті? Біжить одразу на вокзал чи в аеропорт, де на нього вже чекають поліцейські детективи зі сталевими кайданками. А як чинить профі? Залягає на кілька днів або й тижнів у готелі, замовляє собі в номер їжу, питво, курву і чекає, поки поліція стомиться і зробить висновок, що «гастролер» уже покинув їхнє місто. Не встигли. А за якийсь час вдоволений життям кримінальний спеціяліст у руці зі саквояжем із награбованим добром сідає собі у потяг «Чернівці — Варшава», і лови вітра в центральноевропейському полі.
Найцікавіше те, що другий топонім у назві потяга може мати десяток варіянтів, а є ще ж аеропорт…
Отже, поки крадій у достойного пана Пантелеймона не втік, його треба шукати у чернівецьких готелях. Про те, що злодій може виявитися не таким уже аж високоґатунковим спеціялістом, а трохи недовченим підмайстром, нехай спорядженим найновішим злодійським причандаллям, і не буде діяти логічно, себто не заліг у готелі, а відразу ж опісля скоєння злочину втік з міста, детективи Гартль і Штефанчук намагалися не думати. Якщо це викрадення — спеціяльне замовлення на певну річ, то не міг же ж замовник наймати для цієї справи початківця або невігласа.
Тому задля душевного здоров’я пана Пантелеймона, а значить, добра його прегарної і, як виявилося, чемної та лагідної онуки, злодія треба ловити в готелях. Почали зі свого улюбленого «Чорного орла». Обережно, аби передчасно не налякати евентуального злодія, взялися розпитувати старшого адміністратора про гостей останніх двох-трьох діб. З’ясувалося, що поселилася лише група музикантів-угорців, що гастролювали (при цьому слові детективи стрепенулися) в місті, польська родина і кілька дрібних чиновників з Букарешта. Пішли далі. В «Ґоттлібі», приваблені назвою, замешкали поважні німецькі комерсанти (нічого підозрілого, панове офіцери, дуже череваті баварці, п’ють пиво дволітровими кухлями, такі вас ніяк не зацікавлять, тарабанив дотепний адміністратор). Взялися за «Палас». Тут взагалі ніхто не зупинявся. А в претензійному «Пансіон Сіті» чомусь виявилося повно ортодоксальної еміґрантської жидови (пейси, лапсердаки, ярмулки) з Відня. Залишився «Брістоль».
— Нічого підозрілого, панове. — Старші адміністратори скрізь однакові.
— Покажіть журнал мешканців! — запотребували детективи.
Кілька прізвищ на — еску зі столиці, два на — чук з Кіцманя, один — штейн з Вижниці, а це що таке? Синьйор Монтанеллі з Італії. Детективи зайшли у готельний бар, взяли кави, алкоголь вони собі до розкриття справи не змовляючись заборонили.