— Щось не так, дідусю? — спитала його Марія.
— Тихо! — викрикнувся на неї пан Пантелеймон.
Марія ображено вибігла з крамниці, сильно гримнувши дверима. Кароль і Гельмут кинулися бігти за нею, але пан Пантелеймон зупинив їх владним окриком:
— Стійте, панове!
— Тут не вистачає однієї монети. Чи не могли ви загубити її дорогою?
— Мабуть, ні, бо ми щільно загорнули усе це добро в скатертину, — сказав Гельмут.
— Якщо загубилася монета, — додав Кароль, — то це швидше за все там, у готелі, бо коли куля розтрощила скриньку, монети розсипалися кімнатою.
— Панове, — благальним голосом звернувся до детективів старий ювелір, — я вас дуже прошу, допоможіть, поїдьте зі мною в той готель, мені треба знайти ту монету!
— Звичайно, пане Пантелеймоне.
У готель «Брістоль» вони прибули разом з поліційною машиною, якою нижні чини, за викликом інспекторів Штефанчука і Гартля, мали забрати вбитого італійця. Отже в опечатаний детективами «нумер шістдесят сім» ще ніхто не заходив. Так і є, воскові печатки на місці. Детективи дали команду поліціянтам зачекати, а самі, вкупі з паном Пантелеймоном, зайшли в «нумер». Шукали довго. Потім ще і ще. Але нічого не знайшли.
Старий ювелір просто на очах ще більше постарів, ще раз сам ретельно обшукав кімнату, розпачливо подивився на детективів і вибіг, забувши на вішалці свій велюровий темно-синій капелюх.
Детективи вийшли з готелю і мовчки почвалали у бік крамниці «Хризофілія». Йшли довго, майже три години, бо не обминали жодного бару, корчми і ресторації. Ніде не засиджувалися, а випили по порції рому, коньяку, сливовиці, заїдали такою-сякою канапкою і йшли далі. Коли дійшли до омріяної «Хризофілії», то були вже, якщо відверто, п’яними, хоча на вигляд — напідпитку.
Їх зустріли широко відчинені двері ювелірні і не менш омріяна Марія, яка, схожа на божевільну, бліда і розкуйовджена, сиділа на стільці і порожнім поглядом дивилася на голу стіну.
— Маріє!
Вона не зреаґувала. Детективи схопили її за плечі, спробували трусити. Марно.
— Треба дати їй щось випити, — сказав Кароль, — нагорі у старого є коньяк.
Гельмут побіг сходами на другий поверх, і чомусь довго не повертався. Кароль тим часом легенько поплескував Марію по щоках. Гельмут спускався поволі, несучи в одній руці пляшку «енессі» і чарку, а другою тримався за поручні.
— Старий завішився, — тихо, але виразно, підійшовши, сказав він Каролеви.
— Тоді все зрозуміло, — Кароль очима показав на очманілу Марію.
Нарешті вони спромоглися влити в неї трохи коньяку, вона порожевіла, прийшла до тями і гірко заплакала. Детективи поштиво чекали, коли вона виплачеться.
Через якийсь час Марія, шморгаючи носом, розповіла хлопцям, що дідусь на неї ніколи не кричав і навіть голос не підвищував, тож коли він грубо кинув їй «Тихо!», вона дуже образилася, хотіла негайно втекти від нього кудись далеко, може, навіть у Париж, трохи блукала містом і нарешті образа минула, вона заочно пробачила дідусеви, та позаяк від пережитого дуже зголодніла, то зайшла в «Европу», де довго пила каву і їла тістечка, зрештою, повернулася додому, а там… Марія відплакала ще один тур і доказала свою історію, — вона заходить у кімнату, а дідусь у зашморзі, уже задубілий.
— Він залишив якісь повідомлення, може? — обережно спитав Кароль.
— Лише заповіт, що все, мовляв, майно заповідає його онуці Марії Видатга, тобто мені.
— І що ви думаєте робити? — запитав Гельмут, — продовжити ювелірний ґешефт?
— Ненавиджу! — гнівно процідила Марія, — ненавиджу увесь цей металобрухт. Це — залізяччя! Ці — кайдани! — Марія розлютилася. Вона зірвала з шиї золотий ланцюжок з кулоном і жбурнула його в куток, постягала персні з пальців, браслети, сережки і порозкидала все це кімнатою:
— Ніколи більше я нічого золотого на себе не начіплю! А товар цей спродаю завтра ж! Допоможете мені, панове?
Панове, як коні під горбом, завзято кивали головами.
Наступного дня увесь ювелірний товар покійного Пантелеймона закупив знаний чернівецький ювелір Соломон Ріхтер за досить гарні гроші, які панна Марія чомусь негайно перевела в англійські фунти стерлінґів. Кароль і Гельмут відчули для себе реальну небезпеку. Так воно і сталося. Після похоронів пана Пантелеймона, які організувати (домовитися зі священиком і гробарями, аби покійного було відспівано і поховано не як самогубця, а як померлого від нещасного випадку, замовити і встановити надгробок тощо) взялися Кароль і Гельмут, Марія запросила хлопців на сніданок. Ніби поминальний. У — ресторан «Дреґуляну».