Срібний павук

Коли зібрався увесь диван — тринадцять вкупі з Гасаном Сибаї відбірних зарізяк, — старий почав урочисту промову. Спочатку він говорив про звичні речі: про місію їхнього Ордену, про те, як виконується Вища Воля щодо зарізаних людей, про переозброєння, мовляв, його аГенти закупили в Дамаску партію найновіших, виконаних за останніми досягненнями зброярського ремесла, кинджалів, чим спустошили бюджет Ордену, тож доведеться економити на деяких тілесних потребах, потім швидко затвердили виконавців на Конрада Монферратського і — повторно — на Салах-ад-діна ібн Айюба, ще швидше провели ритуал ініціації нового члена дивану — звитяжного Гакіма Даразі і нарешті старий приступив до головного:

— Брат наш Гакім здійснив великий подвиг, він здобув безцінну для нашої справи реліквію, якою дотепер володіли негідні руки нинішнього мешканця пекла недовченого Квазі-Ібрагіма-Мустафи, до речі, побажаймо йому вдавитися плодами із пекельного дерева Заккум і захлинутися киплячим окропом, а до того реліквією володів достойний Абдулла Аль-Мамун Багдадський, а до нього ще більш достойні, справедливі і грізні люди. Тепер у володіння нею вступаємо ми.

Диван схвально загудів.

— Прошу бути свідками перед Вищими Силами, як я буду оформлювати письмово наше володіння Реліквією безжалісних!

Гасан Сибаї витягнув з-за килима чорну скриньку, принесену Гакімом, поклав її на отоманку, відчинив, вийняв сувій пергаменту і розгорнув його на невеличкому розкладному столику, де вже було приготовлено письмове приладдя — каламар з чорнилом і гостро затесану тростину.

— Якою мовою писати, братове?

— Якою завгодно, лише не арабською, — подав свій голос як член дивану Гакім.

— Так, — підтримали його інші диванні, — пиши, брате, нашою.

— А ще краще, — запропонував виходець із Согдіани Каджар Сафаві, — мовою наших предків, тією, якою писали пророки вогню.

— А хто ж нею володіє? — спитав старий Гасан.

— Я, — відповів Сафаві, — вже півтори тисячі років у нашому роду з покоління в покоління передається вміння розуміти давню мову Перської імперії і писати клинописом.

— Що ж, іди і пиши, брате Каджаре, — звелів верховний імам.

Коли засідання закінчилося і диванні почали схилятися у прощальних поклонах, старий Сибаї знаком покликав до себе Гакіма:

— Ти, брате, заслужив рай.

Гакім торкнувся губами поли зверхницького халата.

— Сідай ось тут, — звелів старий, — і випий цю чашу. — Він витягнув з оббитої позолоченим залізом скрині срібний глек і велику, теж срібну, чашу і наповнив її по вінця.

— Пий.

Коли Гакім випив, старий вивів його за руку з будинку і направив у бік саду і легенько підштовхнув у спину:

— Йди, там твій рай!

… Гакім заслужив. Він лежить у шовковистій дуже зеленій траві, над ним пронизливо голубе небо, а довкола без сумніву райські кущі. Виноградні грона над самою його головою. Поряд джерело з протічною водою. Потім він лежить уже на ложі, витканому золотом і дорогоцінним камінням. Йому служать вічно молоді юнаки з глечиками та чарами, наповненими джерельною водою, від якої не п’яніють і не болить голова. І вдосталь плодів, які йому до смаку, і м’яса птахів, які йому до вподоби. І повногруді дівчата. І чорноокі волоокі райські красуні, гарні, як перлини, що їх пильнують від злодіїв. І їсть він і п’є смачно за те, що чинив у житті минулому. І одружується з чорноокими волоокими красунями…

Рай вічний. Це Гакім добре знає, але несподівано ЙОГО рай закінчується, він бачить себе на випаленій сонцем траві у затінку кущів аличі з переспілими плодами і запісоченим слабеньким струмком з брудною водою поруч. А замість повногрудих дівчат біля нього стоїть начальник охорони. Він чемно штурхає Гакіма ногою і каже: «Вставай, брате! Треба йти різати людей».

Переклад (за висновками фахівців-медієвістів неточний) сповіді розкаяного ашашина, рукопис якої було вивезено хрестоносцями з Єрусалима, і який нині, кажуть, зберігається у приватному зібранні відомого каннського колекціонера Кості Сєвєрного, котрий, подейкують, купив цей рукопис у одного європейського монаршого дому.