Від таких думок у Кароля різко покращився настрій, і він навіть пошкодував свого напарника, який незабаром залишиться без нічого — без грошей (бо звідки?), без Марії (бо вона стане пані Штефанчук), без слави (за що, за пограбування свого начальника, квестора Болокана?), — лише з атрибутами члена NSDAP: партквитком біля серця і значком навпроти третьої чакри. Що ж, кожному — своє, як каже обергрупенфюрер СС…
— Шампанського! — вигукнув Кароль. Він був переповнений втіхою, яку більше не міг тримати в собі, тому вирішив поділитися нею з ближнім хоча б таким боярським жестом.
— Навіщо? — здивувався Гельмут, — краще коньяку.
— Ти думаєш? — завагався Кароль.
— Звичайно, — знизав плечима Гельмут, — а потім пива.
— Добре, — погодився Кароль, — Штефане, не треба шампанського, неси пляшку «мартелю» і паштету з гусячої печінки з подвійними порціями трюфелів!
Наступного вечора Кароль узяв ножиці, стару газету «Черновітцер Алльґемайне Цайтунґ» і, вирізаючи де окремі літери, де склади, а де цілі слова, склав анонімного листа німецькою мовою з типовими для буковинців помилками, коли змістове дієслово ставиться не в кінці речення, а відразу після Ich bin…, вельмишановному панови квесторови Болокану, в якому повідомив про можливий замах на його, пана Болокана, нумізматичну колекцію. Мовляв, автор листа анонім, що змушений бути таким з міркувань власної безпеки, яко патріот Великої Румунії і Рідної Буковини, не може мовчати, коли готується таке підле пограбування безцінної колекції найрідкісніших, давніх, металевих, тяжко зібраних грошей пана квестора, а дізнався означений анонім про планований злочин суто випадково, проте знає твердо, що замовник цієї підступної акції знаходиться поза межами держави, і в разі успіху цього кримінальства, все украдене буде вивезено з Великої Румунії. Підпис, звичайно, «Патріот».
А восени, як і заповідав кельнер Штефан, сталася война. Аґресивна польська вояччина напала на миролюбну Німеччину. Захоплена зненацька німецька армія оборонялася, як могла, і польська кіннота таки продефілювала би Берліном, якби на допомогу спливаючому кров’ю Вермахту не прийшов союзник — Червона Армія. Спільними зусиллями, докладаючи неймовірних зусиль, великою кров’ю совєтські та німецькі війська зрештою розгромили сильного і жорстокого польського аґресора.
Після цієї великої перемоги в Румунії з’явилися втікачі з Польщі. Переважно це були пани-офіцери. Румунія приймала їх з міркувань не стільки добросусідських, скільки з властивого їй великодушного римського людинолюбства. А якщо точніше, румунський істеблішмент співчував розгромленому польському «аґресору» тому, що невиразно підозрював: наступним таким «аґресором» може стати Велика Румунія. Румунська вояччина може напасти на мирний беззахисний добрий Совєтський Союз, а його союзник Німецький Райх може прийти на допомогу. Куди тоді втікатимуть домнуле-офіцери?!
Кароль Штефанчук так і запитав свого колеґу, водночас друга-ворога Гельмута Гартля.
— Та ти що, Каролю, вважаєш, що великий вождь арійської німецької нації Адольф Гітлер дружитиме з цим азійським деспотом Сталіном? — обурився Гельмут.