— Що ж, розумію, — посміхнувся Каяфа, — я не проти. Пошли по цього Асафа. А поки він прибуде, треба зібрати малий Синедріон. Порадимося.
Коли до гончара Асафа прибув храмовий служник і повідомив, що його запрошує до себе Синедріон з приводу купівлі поля, він сприйняв це як належне. Виходило, що Бог особисто йому, Асафови, допомагає. Адже щойно він дуже вигідно спродав усе гончарське начиння вкупі з двадцятьма ще не випаленими горшками, залишилося поле, і ось надійшла черга і на нього. Окрилений такою увагою з небесного боку, Асаф навіть не торгувався з Синедріоном, а продав поле за те, що вони давали — тридцять срібних тетрадрахм. Це, звичайно, ціна занизька, але треба ловити райську птаху за хвоста, поки вона не відлетіла.
Асаф, щасливий, повернувся з палацу і почав думати, чи йти негайно до грека Харитона і заплатити за маслиновий гай, чи сісти і ретельно перерахувати всі свої статки. Заманливо ще до святкового пасхального вечора стати власником маслинових дерев і олійні, але й солодко також перерахувати свої власні гроші. Та якщо бути спритним, то можна встигнути і одне, і друге. Асаф звелів дружині й дітям не заходити у велику кімнату, взяв двері на засув, поклав на стіл гаманець зі срібними, отриманими від Синедріону за поле, і витягнув зі схованки у стіні невелику кипарисову скриньку, оббиту латунними штабами. Поклав її на коліна, відімкнув ключем, який носив у кишеньці на поясі, взяв гаманець, розв’язав і тільки зібрався висипати синедріонове срібло у скриньку до решти таких самих грошей, як у двері хтось наполегливо постукав.
Погана прикмета, подумав Асаф, вкинув гаманець у скриньку, не змішавши гроші, замкнув її і знову надійно заховав. Потім відчинив двері. За ними стояв раб-нубієць, знічено опустивши голову.
— Чого тобі, — розсердився Асаф і вже хотів було шмагонути дурного раба різкою. Але той щось забелькотів, показуючи на двері.
Не до добра, ще раз тривожно подумав Асаф і глипнув у віконце, що виглядало на вулицю. Біля його дверей стояв білошкірий пан, некрикливо, але дуже багато одягнутий. Поряд слуга-сирієць тримав за вуздечку віслюка з дорогим шкіряним сідлом і коштовним хорасанським килимком, що правив за попонку.
На розбійника не схожий, розмірковував Асаф і відчинив двері.
— Вітаю тебе, Асафе, — промовив прибулець з приємним, незрозумілим Асафови акцентом.
— Вітаю тебе, незнайомцю, — відповів колишній гончар.
— Дозволь увійти, — незнайомець дружелюбно усміхнувся, показавши здорові білі зуби.
Асаф завагався.
— А-а-а, — ще приязніше розплився в усмішці прибулець, — ти не знаєш, хто я. Отож рекомендуюся: я з Персії, хоронитель бібліотеки його величности шаха усіх шахів, називай мене е… е… хай буде Рабуром.
— Що ж, заходь, шановний Рабуре.
— Дякую.
Дорогою до великої кімнати Асаф роздивився гостя.
Він був у довгому сірому хітоні з чистого шовку, підперезаний зеленим сап’яновим поясом, розшитим золотими нитками, у сандаліях з пітонової шкіри зі срібними пряжками і в білосніжній, намотаній не по-тутешньому чалмі. На лівій руці прибульця мінився смарагдовим світлом зелений плащ, з лівого боку на поясі теліпався обсипаний самоцвітами кинджал, а з правого — висів з крокодилової шкіри гаманець із двома золотими застібками.
Асаф попросив гостя сісти за столик і приготувався слухати.
— Скажи мені, шановний Асафе, — чемно почав гість, — чи ще вдома в тебе ті гроші, що ти отримав від Синедріону за своє поле?
Розбійник, подумав Асаф і намацав на поясі під таліфом руків’я єменського ножа.
— Ні, Асафе, я не розбійник, — лагідно промовив гість, — я прийшов, аби збагатити тебе, адже сьогодні твій день, чи не так?!
Якщо не розбійник, тоді нечиста сила, бо читає думки, а це ще гірше, засумував Асаф.
— І знову ти не вгадав, Асафе, — м’яко сказав гість, — я від Світлих Сил. Але ти не лякайся. Скажи мені, де ті срібні, про які я питав?
— Тут, у сховку, — приглушено відповів Асаф.
— А чи ти уже змішав їх з іншими своїми грішми?
— Ні, здається, — невпевнено відповів Асаф, — ні, не встиг, вони ще в гаманці.
— Добре, — пожвавився прибулець, — а чи не міг би ти, любий Асафе, мені їх показати?
— Е-е-е, — завагався колишній гончар.
— Розумію, — сказав гість, — вони у сховку.
— Зробимо так, — прибулець відстібнув від пояса свій кинджал, — я вийду з кімнати, а ти витягнеш зі сховку ті тридцять тетрадрахм, а щоби ти чувся в безпеці, я залишаю на столі свою зброю.
Коли гість вийшов, Асаф швидко витягнув скриньку, вийняв з неї синедріонівський гаманець, поклав на стіл і запросив того, що назвався Рабуром.