Выбрать главу

— Це ті? — спитав Рабур.

— Ті! — Асаф ще не знав, що буде, але передчував щось гарне.

— Я їх купую в тебе, — владно промовив Рабур, — за тридцять срібних тетрадрахм даю тридцять ауреусів.

Асаф повірив у своє щастя лише тоді, коли гість відрахував зі свого гаманця тридцять золотих і забрав собі срібні.

— Ось так! — весело сказав гість, пристібаючи до пояса свій коштовний кинджал. — Прощай, Асафе, і мовчи про цю оборудку, якщо хочеш жити довго й щасливо.

— Я мовчатиму, пане, мовчатиму, — забелькотів Асаф, — але я не зможу спати до самої смерти, якщо не дізнаюся, хто ви насправді!

— Ти дуже хочеш це знати?

— Я не хочу, але цікавість жере мене зсередини, як сорок бісів!

— Добре, — гість пильно подивився Асафови у вічі, — я династичний маг Бероес Дванадцятий, але ти про це забудеш. А пам’ятатимеш, що в тебе був архістратиг Леґіону сикаріїв, які незабаром втоплять у жаху цей безбожний край.

Бероес XII зробив кілька енергійних рухів і проказав скоромовкою якісь слова. Стіни затремтіли, щось загуділо, Бероес відірвався від землі і повисів трохи у повітрі. Потім усе затихло, він опустився, ввічливо вклонився Асафови і відбув.

Асаф трохи очманів, а коли прийшов до тями, кинувся до золота. Воно було на місці. Асаф сховав його у скриню і вийшов у задній дворик. Все складалося чудово. Бог не забув його.

Прийшов пасхальний вечір. Повний місяць був на небі, а місяць нісан — на землі.

Уривок з маловідомого апокрифу «Ходіння від мамони», визнаний деякими авторитетами вправною містифікацією, здійсненою, швидше за все, одним відомим чернівецьким поетом-окультистою, прізвище якого всі знають, але ніхто всує не вимовляє.

Епілог

Після вступу Червоної армії у Чернівці шляхи Кароля Штефанчука і Гельмута Гартля розійшлися.

Кароль якийсь час перебував в оунівському підпіллі на Буковині, а коли розпочалася німецько-совєтська війна, отримав наказ перебратися на Холмщину.

Гельмут відразу після прибуття у фатерлянд наполегливо добивався авдієнції у Рудольфа Гесса, але це йому не вдалося, — його відразу призвали до війська і направили в танкову частину, що діяла в Югославії.

Де перебувала Марія Видатга, не знав ніхто, але і Кароль, і Гельмут не втрачали надії її відшукати.

Кароль у 1941 році добився відрядження у Париж, де після виконання справ Організації, потинявся трохи українськими та російськими еміґрантськими колами, розпитуючи про гарну високу панну Марію з дивним прізвищем Видатга, — марно, ніхто не чув, не знав, не бачив. Кароль засумував, проте намірів розшукати Марії не полишав, а почав обдумувати, як би йому виклопотати в Проводу відрядження в Лісабон. А потім — у Лондон, Істанбул, Америку, Канаду… У його житті з’явилася мета, і, вміло розподіливши свої сили між роботою у підпіллі та її досягненням, Кароль впевнено дивився у майбутнє: або він досягне того, чого прагне, або загине в боротьбі. Якщо станеться друге, то водночас розв’яжуться усі проблеми й втратять актуальність і Марія, і срібна монета на шиї поряд із хрестиком — яка, однак, іронія: причина і наслідок поряд, на одному ланцюжку, — і решта срібних, які без сумніву викрав у квестора Болокана його напарник, друг-ворог, нині підданий Райху Гельмут Гартль. Тому, крім основної мети — знайти Марію, у Кароля була ще й підмета: знайти Гельмута і поговорити з ним щодо долі срібних, які він вивіз із Чернівців. Швидше за все він передав їх своїм окультно-стурбованим фюрерам, бо ж ґеноссе Гартль — дисциплінований партієць, а якщо якимось дивом срібні залишилися в Гельмута, то можна викупити їх у нього, бо ж він не знає, що це за гроші, зрештою, можна об’єднати зусилля і поділити виторг. Поділити гроші не важко, але як їм поділити Марію?! Надія лише на те, що істинний арієць член NSDAP і, вірогідно, офіцер СС Гельмут Гартль одружиться з якоюсь золотокосою сіроокою Ґретхен і під впливом спільного вечірнього читання їхньої біблії «Майн кампф» забуде про Марію — особу невідомого, але є підозра, що слов’янського походження. Щоправда, Каролеви «Декалог» теж не рекомендував одружуватися з чужинкою, та, по-перше, де це написано, що Марія — не українка, по-друге, в незалежній українській державі пан Штефанчук буде не останньою людиною, а по-третє, йому, діючому бойовикови, до лямпи усякі декалоги, складені екзальтованими фанатиками — життя диктує свої декалоги.

Гельмут, на Каролів жаль, не вподобав собі жодної нордичної Ґретхет, а балканськими містами, якими проходила його танкова дивізія, у вільний від бойових дій час — хоча які там бойові дії на Балканах 1941-го — розшукував Марію. На Каролеве щастя — безрезультатно.