Незважаючи на безсонну, проведену за словниками, ніч, Кароль того ж дня виїхав у Арґентину. В Буенос-Айресі, попиячивши з місцевими журналістами, яким видавав себе за німця, дізнався, що здебільшого есесівці осіли на півдні. Отож Кароль вирушив на південь. А перед тим заробив сто американських доларів за роботу «журналістського негра». Він написав серію статей про повоєнну Німеччину, які в іспаномовному варіянті підписав один багатий журналіст з гучним ім’ям.
Кароль, як його навчили знаючі люди, рухався вздовж узбережжя і робив екскурси в глиб країни. З Буенос-Айреса в Санта-Роса, з Трес-Арройоса в Неукен, з В’єдми в Сан-Карлос-Барічоле і так далі. Скрізь він рекомендувався німцем з натяком на есесівське минуле і обережно розпитував про Гельмута. В Санта-Крус колишній слідчий ґештапо сказав йому, що штурмфюрер СС Гартль у Ріо-Гальєґо під чилійським кордоном. Працює механіком по дизельних двигунах.
Кароль заробляв, де міг, навіть брався копати ями на цвинтарях, але гроші безжально танули. Він спродав усі свої речі: шкіряну валізу, велюровий капелюх, шовкову краватку, потім черга дійшла до подарунків з анонімної посилки — годинника, запальнички, авторучки, з вартісного в нього залишився лише срібний ланцюжок на шиї з хрестиком та монетою і сувій перґаменту, але вже без срібних кілець.
Обшарпаний, голодний, нестрижений і неголений, свій у середовищі портових волоцюг, ранньої південноамериканської осени Кароль прибув у Ріо-Гальєґо. Майстерня з ремонту дизелів у місті була лише одна, тож він вирушив туди. Гельмута він не впізнав: з майстерні вийшов якийсь засмальцьований дядько з обпеченою шиєю у дірявому капелюсі. Втім Гельмут теж не впізнав худого люмпака, що відірвав його від роботи…
— Ось тут я живу, Каролю, — Гельмут запросив його до халупи, оббитої руберойдом, — звичайно, не палаццо, але я маю саморобний душ.
У халупі було бідно, але дуже чисто. Вони помилися під душем, вода для якого нагрівалася сонцем, Гельмут дав Каролеви чисту білу футболку, переодягнувся сам і витягнув з шафки літр червоного вина і шматок козячого сиру.
— А тепер кажи, — весело почав Гельмут, — що привело тебе аж сюди?
— Тебе шукав.
— Може, скажеш, що з дружніх спонукань?
— Ні, звичайно, мотиви у мене суто меркантильні, адже це ти викрав тоді у квестора Болокана капшук зі срібними монетами, га, Гельмуте?
— Я, Каролю.
— Але навіщо?
— Якщо чесно, я не знаю, мені Гесс дав наказ добути те срібло, потім я потрапив на фронт, Гесс утік до Англії…
— Де вони? — в Кароля пересохло горло, але руки так затремтіли, що він не зміг піднести до рота склянку вина.
— Тут, зі мною.
— Тут? — розчулено перепитав Кароль.
— Тут, — підтвердив Гельмут.
Кароль випив склянку вина і сказав:
— Чи є тут десь пристойна кнайпа?
— Є, ресторан «Два пінґвіни», а що?
— У мене є остання десятка, американськими грішми, давай підемо туди, вип’ємо чогось доброго, і ти усе дізнаєшся.
Гельмут замкнув свою халупу, а Кароль узяв під пахву японський журнал, і вони пішли в центр Ріо-Гальєґо. У «Двох пінґвінах» зайняли столик на терасі під парусиновим тентом і замовили пляшку «енессі», сиру «брі» і зеленого салату. Випили.
— Слухай, — запитав Кароль, — а звідки Гесс знав про срібні?
— Важко сказати. Очевидно, він мав інформацію, що вони десь у Чернівцях. Тому й дав мені авдієнцію. А коли дізнався, що я тримав їх у руках, мало мене не розтеліпав. Заспокоївшися, дав отой наказ…
— А тепер прочитай ось це, — Кароль кинув перед Гельмутом японський журнал.
— Жартуєш?
— А-а-а, — Кароль взяв журнал і розкрив його на сторінці з Маріїною статтею. Гельмут впізнав Марію, трохи почервонів, а потім здивовано кинув:
— Якби я ще знав японську.
— Читай, — Кароль витягнув з кишені папірець з перекладом. Гельмут почав повільно читати вголос:
— Тридцять срібних тетрадрахм, які Скарбник Синедріону Міферкант…