– А вже по той бік річки ми, може, зустрінемо яких-небудь добрих людей, хто підкаже нам шлях! – підхопила Джил.
– Що до того, що по той бік річки ми кого-небудь та зустрінемо, – тут ви не помиляєтесь.
– А що за люди там живуть? – про всяк випадок спитала Джил.
– Люди як люди; може, й добрі… одне до одного. Це вже як на них подивитися… Може, вам вони й сподобаються.
– Проте, – не відступала Джил, – тут, у Нарнії, таке розмаїття дивних істот… Так от: хто ті люди? Звірі? Чи, може, птахи? Чи які-небудь гноми?
Простоквак присвиснув.
– А що, хіба пугачі вам нічого не казали? То велетні.
Джил скривилася, немов кислиці наїлася: велетнів вона не полюбляла ще з книжок. А одного – ще й з нічних жахів. Вона кинула погляд на Бяклі – від остраху той аж позеленів. «Та він іще більший боягуз, ніж я», – подумала вона. Ця думка зненацька сповнила її несподіваною хоробрістю.
– Король казав ще під час нашого плавання, що переміг велетнів у вирішальній битві та даниною обклав!
– Так ніби, – погодився простоквак. – Тепер-то вони мирні. Поки ми тихо сидимо по цей бік Кам’янки, вони нам лиха не скоять. А от по той бік… трапитися може будь-що. Утім, якщо триматися від них далі, якщо жоден із них ані на мить не забуде, який він мирний, а ще краще – якщо нас зовсім не помітять, тоді ми зможемо зайти ой як далеко…
– Даруйте, – перейшов у напад Бяклі, як то буває з людьми у стані сильного переляку, – не можу повірити, аби геть усе було так кепсько, як ви кажете! Ви так само казали, нібито й ліжка у вігвамі жорсткі, що й спати неможна і що хмиз промоклий, але ж Аслан ніколи не послав би нас туди, звідки, як виходить із ваших слів, повернутися неможливо.
Сказавши це, він і сам знітився, гадаючи, що простоквак просто вибухне гнівом, та цього не сталося. Трясогуз і бровою не повів.
– Що я чую? Я чую голос безрозсудної відваги! Так тримати, Бяклі! Але не гарячкуй, бо до відваги додати ще й розсуд – то не зайве. А розсуд мені підказує, що попереду на нас чекають важкі часи, тому сваритися нам аж ніяк не можна. Принаймні від початку. Бо наприкінці тих експедицій, що починалися з чвар, усі ладні були кинутися одне на одного з ножами. Якщо і в нас до того дійде, то нехай дійде вже тоді, як справу буде зроблено. А взагалі, що довше ми утримаємось від докорів…
– Ну, знаєте, якщо все так кепсько, як ви кажете, то краще залишайтеся вдома – ми підемо самі, правда, Поул?
– Не кажи дурниць, Бяклі! – квапливо застерегла його Джил. Вона на мить злякалася – а що як простоквак спіймає хлопця на слові.
– Не бійся, Поул, – заспокоїв її Трясогуз. – Я піду, чого б там не казали всі інші простокваки. Хіба ж таку нагоду втрачають? А кажуть вони, буцімто я легковажний – уму-розуму ще не набрався. Закидали мені, та й не раз: «Послухай, Трясогузе, якийсь ти не такий, як усі, усе волієш вскочити в халепу, накликати на голову біду! Хіба тобі набридло життя у рідному болоті? Життя – воно ж таке, воно ж не фрикасе із жаб’ячих лапок та не пиріг із вугрем! Час тобі нарешті й споважніти, зробити висновки й бути як усі! Це для твоєї ж користі!» – от що мені кажуть. А я в тому користі не бачу, аби в болоті просидіти все життя. А от дертися у гори, коли вже не за горами зима, шукати в горах принца, якого там нема, та спершу віднайти ще загибле велетенське місто, якого жодний простоквак не бачив, – оце, я розумію, діло! А діло – саме те, що треба хлопцю! Від бездіяльності яка користь?
Так відповів Трясогуз, потираючи свої великі, мов у жабеняти, руки, немов казав не про похід у гори, а про похід до театру або на званий вечір.
– Ану подивімось, як почуваються наші вугри.
Вугри по-простоквацьки – то така вже смакота, що діти двічі просили добавки, до того ж кожен. Спершу простоквак і повірити не міг, що то не з люб’язності, а саме тому, що і справді смакота. Та вони з таким завзяттям уминали страву за обидві щоки, що він першу думку змінив, натомість припустивши, що простоквацька їжа на пожиток дітям не піде.
– Що простокваку добре, то людям за отруту – хіба вгадаєш? – пояснив нову думку він.
А потім пили чай. Чай пили просто із жерстянок, як то зазвичай роблять дорожні робітники під час чаювання десь на узбіччі, а простоквак ще раз од разу прикладався до темної підозрілої прямокутної бутилі. Він спробував був пригостити гостей, та ті, ледь пригубивши, одразу ж пригадали, що їм казав хазяїн про те, кому що добре, та відмовилися.
Решту дня було витрачено на підготовку до походу, який призначили вже на наступний ранок. Простоквак, як найміцніший з усіх, визвався нести всі три ковдри, у які вони збиралися загорнути копчений окіст (дуже поживну річ у дальньому поході). Джил випало нести залишки вугрів, сухарі та кресало з порохівницею. Бяклі виказав бажання нести обидва дитячі плащі. Руки він волів мати вільні. Як людина, що ще в давні часи набила руку у стрільбі з лука, він отримав хіба що не найліпший лук, що його мав простоквак. Найліпший той залишив собі. Передаючи лука Юстасові, простоквак встиг зауважити, що в такий вітер та з відсирілою тятивою, та в похмурий день, коли геть задубіли пальці, із лука навряд чи куди-небудь влучиш. І це стосується не тільки Бяклі, а і його самого. Обидва хлопці підперезалися мечами: Юстас прихопив одного ще в Кейр-Паравелі, простоквак мав свій. Джил довелося задовольнитися простим ножем. Тут майже виникла суперечка, та її вчасно зупинив простоквак, що, потираючи руки, підбадьорив сперечальників: