– Не здивуюся, коли виявиться, що на північному схилі їх набагато більше, – додав він.
Мандрівники немало часу змарнували, доки нарешті дісталися підніжжя схилу, де, зазирнувши вниз в ущелину, побачили річку, що текла дном із заходу на схід. Русло її пролягало поміж двох скель, а вода була такою темною, що крізь неї не проходило світло. Чимало порогів та водоспадів перерізали її потік, а від могутнього гуркоту води під ногами подорожніх дрижала земля.
– Лихо не без добра, – задумливо зауважив Трясогуз. – Якщо позламуємо собі шиї під час сходження – у річці точно не потонемо.
– А то що таке? – несподівано спитав Бяклі, вказуючи ліворуч, угору за течією. Усі перевели погляд у той бік і побачили те, на що менше за все сподівалися, – міст. Та ще й який міст! Велетенська арка в один вигин, що простяглася між верхівками скель; найвища точка мосту здіймалася так само високо над верхівками скель, як маківка собору Святого Павла височіє над вулицями.
– Подивиться лише! То має бути міст велетнів! – вигукнула Джил.
– Більш схоже на роботу якогось чаклуна, – із сумнівом промовив Трясогуз. – У таких місцях тільки й чекаєш на чудеса та чародійства! Гадаю, то пастка! Тільки-но ми ступимо на нього, він одразу розтане в нас під ногами, мов туман.
– Ох ти ж і нудьгар! – осмикнув його Бяклі. – Чому це він не може бути справжнім, звичайним мостом?!
– Тобто ти і справді вважаєш, що велетням стало б розуму збудувати щось подібне до цього? – скептично зауважив Трясогуз.
– Але ж його могли збудувати й інші велетні? – втрутилася Джил. – Наприклад, ті, що жили сотні років тому – вони були набагато розумніші за теперішніх. То могли бути ті самі велетні, що звели місто, яке ми шукаємо. Тоді це означатиме, що ми на правильному шляху і старовинний міст виведе нас до міста!
– Геніальна думка, Поул! – зрадів Бяклі. – Так воно й має бути! Ходімо!
Тож усі розвернулися та попрямували до мосту. Варто їм було підійти ближче, як вони переконалися, що він був справжнім-справжнісіньким, збудованим із величезних кам’яних плит, кожна із яких завбільшки з брили Стоунхенджу. Попри те, що з віком вони потріскалися, а подекуди й зовсім покришилися, видно було, що над брилами попрацювали вправні каменярі. На балюстраді лишилися сліди витонченої різьби: дещо понівечені часом обличчя та статури велетнів, мінотаврів, морських чудовиськ, гігантських кальмарів, восьминогів та обриси страхітливих богів… Трясогуз неохоче та недовірливо, але все ж згодився піти з дітьми.
Довгим та важким було це сходження. Арка моста круто йшла вгору. У багатьох місцях кам’яні брили повипадали, і там зяяли широченні провалля, крізь які далеко-далеко внизу виднілася пінява води річки. Одного разу під аркою, під самісінькими їхніми ногами, пролетів орел. Що вище вони підіймалися, то холодніше ставало навкруги. Шалений вітер мало не збивав із ніг, і здавалося, що й сам міст здригається від його могутніх поривів.
Нарешті мандрівники дісталися середини моста й побачили протилежний берег річки, де, як їм здалося, пролягала вже знайома їм стара, збудована велетнями дорога, що вела вдалечінь, кудись у гори. Подекуди каменів у бруку бракувало, а поміж інших каменюк попроростали острівки зеленої трави. Цією дорогою назустріч подорожнім скакали двоє вершників – обидва звичайного людського зросту.
– Не зупиняйтеся! Ідіть уперед, – попередив дітей простоквак. – У цих краях можна зустріти як друга, так і ворога, але не можна показувати, що ми їх боїмося.
Коли мандрівці дісталися кінця моста й ступили на порослий травою берег, вершники були вже зовсім поруч. Один із них – лицар у латах із голови до ніг та з опущеним забралом, вбраний у все чорне – сидів верхи на вороному коні; на чорному щиті його не було герба, а на вістрі списа не майорів стяг. Іншим вершником виявилася жінка! Білий кінь під нею був таким гарним, що хотілося поцілувати його в писок та пригостити цукром. Але сама жінка – вона сиділа в дамському сідлі, вдягнена в довге сліпучо-зелене вбрання, що розвивалося по вітру, – була ще гарнішою.
– Вітаю вас, др-р-рузі! – голосно промовила вона, чудово промовляючи «р», і голос її пролунав, мов солодкий пташиний спів. – Серед вас я бачу зовсім юні обличчя, яким не місце в цьому суворому краї.
– Може, й так, пані, – коротко й насторожено обізвався Трясогуз.