– Обережно, Поул! Зазвичай такі лабіринти ведуть до драконових печер! До речі, тутечки, у країні велетнів, запросто можна зустріти велетенських жуків чи гігантських черв’яків!
– Мені здається, що хід нікуди не веде, – обізвалася дівчинка, поспіхом вертаючись.
– Зараз я спущуся подивитися. Як це «нікуди не веде»? Що ти таке кажеш? – не повірив Бяклі.
Він усівся на сніг на краю траншеї (до того часу всі вже так змокли, що на те й не зважали), звісив ноги та зіскочив униз. Він проліз повз Джил, і, хоч вона не почула від нього ані слова, дівчинка здогадалася, що він вважає її боягузкою. Вона пішла слідом за ним, крок у крок, але обігнати його не намагалася.
Однак на дітей чекало розчарування. Повернувши ліворуч, вони пройшли декілька кроків та побачили, що дорога ділиться надвоє: головна траншея вела далі в тому ж напрямку, а від неї відходила інша, що круто звертала праворуч. Подивившись праворуч, Бяклі вимовив:
– Туди йти марно – вона приведе нас назад, на південь, – та покрокував уперед, але за декілька кроків траншея знов повертала на південь, і дороги вперед не було.
– Усе марно, – пробурмотів Бяклі. – Треба повертатися.
Джил, не гаячи часу, повернулася та повела їх назад. Діти дісталися до місця, де на них чекав простоквак, і той легко витяг їх на поверхню.
То було просто жахливо – знов опинитися на льодяному вітрі! Унизу, у вузькому рівчаку, майже зігрілися їхні відмерзлі вуха, там можна було без зусиль роздивлятися навкруги та легко дихалось; можна було навіть розмовляти одне з одним, не підвищуючи голосу… А потім – знов оці страждання! Стало ще гірше, ніж раніше. І саме в цю мить Трясогуз спитав:
– Джил, ти ще пам’ятаєш знаки? Що ми зараз повинні зустріти?
– Трясогузочко, хіба тепер час думати про оті знаки? Грець із ними, ходім скоріше вперед! – розсердилася Джил. – Здається, треба промовити ім’я Аслана, та я не збираюся нині читати їх напам’ять!
Як бачите, вона помилилася і переплутала послідовність знаків. Це трапилося тому, що вона вже давно не повторювала їх перед сном. Вона, звісно, змогла б їх пригадати, якби напружила пам’ять, але вже не могла переповісти їх гладесенько-рівнесенько, як уміла раніше, та ще й у правильній послідовності. Запитання Трясогуза розсердило її тому, що насправді вона була невдоволена сама собою за те, що не дуже-то й пам’ятала, чого саме її навчав Лев. Із прикрощів та ще від холоду та втоми вона сказала: «Грець із ними!», хоча насправді мала на увазі зовсім інше.
– Ти певна, що наступним іде оцей? – не вгамовувався Трясогуз. – Щось я сумніваюся. У мене в голові все змішалося… що й не дивно. Послухай! Цей пагорб, це плато на вершині – вони мені здаються вельми дивними… Гадаю, треба зупинитися та придивитися краще! А ти помітила…
– Скільки можна?! – скипів Бяклі. – Ти що, збираєшся насолоджуватися краєвидом? Ходімо, Асланом тебе прошу!
– Дивіться, дивіться! – заволала зненацька Джил та тицьнула кудись рукою.
Трясогуз із Бяклі перевели погляд – і завмерли. Трішки далі на північ та набагато вище пагорба, де вони стояли, рядком світилися вогники. Цього разу, на відміну від останнього, їм вдалося розгледіти, що то горять світлом вікна: деякі маленькі, мов у затишних спальнях, а деякі великі, які бувають у парадній залі, де в каміні гуде вогонь, а на стіл подають смачний гарячий суп та пахку печеню.
– Харфанг! – вигукнув Бяклі.
– Усе то, звичайно, добре, – знов почав Трясогуз, – але все ж я…
– Годі тобі базікати! – різко урвала його Джил. – Пам’ятаєте, що казала пані? Вони дотемна зачиняють ґрати! Ми обов’язково маємо встигнути. Якщо ґрати замкнуть і нам доведеться ночувати в таку негоду надворі, ми змерзнемо й загинемо!
– До ночі ще далеко… – спробував встромити хоч слівце простоквак, та його знов перервали.
– Ходімо скоріш! – в один голос вигукнули діти і щодуху побігли вперед ковзким плато. Трясогуз поспішив за ними, все ще намагаючись їм щось роз’яснити, але знов вітер стьобав по обличчю, і, навіть якби вони намагалися, все одно його не почули б. А вони й не намагалися. Вони вже уявлялися собі гарячу ванну, теплу постіль та щедру вечерю, а за цим думка про те, що вони не встигнуть до того, як ґрати замкнуть, була просто нестерпною.
Але хоч як діти не поспішали, минуло чимало часу, доки вони перетнули плато та досягли протилежного схилу. Їм довелося спуститися кількома кам’яними карнизами (такими самими, якими вони підіймалися на південному схилі), та ось нарешті пагорб лишився позаду й вони побачили перед собою стіни Харфанга.