– Я-а-а, доглядач кордонів Підляндії, і зі мною сотня збройних землюків, – була відповідь. – Ану, негайно зізнавайтеся, хто ви такі та навіщо прибули до Темного королівства?
– Ми не прибули сюди, ми провалилися, зовсім випадково, – чесно зізнався Трясогуз.
– Багато хто провалюється, мало хто повертається, – прорік той самий мерзенний голос. – А тепер готуйтеся постати перед її величністю королевою Підляндіі.
– А що їй завгодно? – обережно поцікавився Бяклі.
– Про те не відаю. Та волю королеви не обговорюють – їй коряться, – продовжував погрозливий голос.
І поки він вимовляв ці слова, чи щось хлопнуло, чи клацнуло, – і в печері з’явилося холодне, сірувато-блакитне бліде світло. І тієї ж миті всі надії, що замогильний голос належить пустомелі-пустобреху, що залякував для остраху сотнею якихось збройних землюків, розтанули, мов дим. Джил протерла очі. Прямо перед нею стояла густа юрба, досить-таки різномаста і різнокаліберна. Були тут і малюсінькі тролі, карлики такі малі, ледве від землі відросли, і велетні, здоровані вище від усякого людського зросту. Ось тільки різноликим цей натовп назвати було, ну, ніяк не можна, тому що у всіх були однаково бліді, без кровинки, землисті обличчя. І всі вони стояли, завмерши, як статуї. І всі тримали в руках списи. У всьому ж іншому вони були зовсім різні. Одні були хвостаті, а інші, навпаки, хвостами похвастатися не могли; в одних були довжелезні бороди, а в інших, навпаки, обличчя були гладкі та круглі, як гарбузи. Тепер про носи: в одних вони були довгі та гострі, зате в інших – носи не носи, шланги не шланги, хоботи не хоботи, а так – незрозуміло що! А ще були й такі обличчя, що й носа не було, а замість носа – просто якась ґуля. Траплялися навіть із рогом на лобі. Але при цьому вони були чимось дуже і дуже схожі: всі на один штиб – якісь безрадісні й сумні-пресумні, сумніше не буває. І до того вони були понурі, що Джил, ледь глянувши на них, навіть злякатися забула. А навпаки – від жалю мало не розплакалася, і їй захотілося їх втішити, сказати щось на кшталт: «Вище хоботи, хлопці!» і «Тримайте хвіст морквиною!»
– Отакої! – сказав Трясогуз, потираючи руки. – Ти тільки подивися – до чого серйозні хлопці! Якщо вже вони мене не напоумлять, виходить, я невиправний. Ні, усе так – все це мені тільки на користь. Ой, а он той, з вусами, як у моржа, – сміхота та й годі! А он той…
– Ану, вставайте! – наказав ватажок землюків.
Робити було нічого, і наші мандрівники підвелися і взялися за руки. У такі хвилини завжди хочеться відчути руку друга. Землюки ж оточили їх з усіх боків і стояли, переступаючи з ноги на ногу, а точніше, з лапки на лапку; лапи в них були великі й м’які, в кого з десятьма пальцями, в кого з дванадцятьма, а в кого й того більше.
– Кроком руш! – скомандував доглядач, і вони пішли.
На чолі процесії простував найвищий троль. Він ніс довгу жердину з величезною кулею на кінці. З кулі лилося холодне мерхле світло. У цьому безрадісному світлі наші герої розгледіли, що опинилися у справжнісінькій печері. Її нерівне склепіння набувало найнеймовірніших обрисів, утворюючи тисячі вигадливих фігур, а кам’яна підлога йшла дедалі глибше і глибше. Джил мало не зомліла: вона боялась темряви, а підземель і поготів. Вони йшли і йшли, а печера ставала щораз нижчою й нижчою, поки нарешті троль зі світильником не став убік, а інші тролі (крім найменших), нахилившись, пірнули по черзі в невелику чорну шпарину – і тут Джил стало зовсім не під силу.
– Я не полізу туди! Ні, не можу! Ні за що! – впиралася вона.
Землюки на це нічого не сказали, а лише опустили списи й направили їх на неї.
– Спокійно, Поул, – закликав її Трясогуз. – Великі тролі навряд чи полізли б у цю щілину. Отже, далі вона ширша. І потім, знаєш, чим хороші підземелля? Тут не страшний дощ.
– Та зрозумій ти, я просто не можу! – скаржилася Джил, глитаючи сльози.
– А як мені було там, на краю прірви, пам’ятаєш, Поул? – нагадав Бяклі. – Іди вперед, Трясогузе! Джил за тобою, а я піду останнім.
– Гаразд, – погодився простоквак і опустився на всі чотири. – Поул, чіпляйся за мої п’яти, а ти, Бяклі, за її. І тоді нам усім буде легше.
– Легше?! – здійнялася Джил, але все ж присіла навпочіпки й поповзла, допомагаючи собі ліктями.
Місце було і справді кошмарне. Повзти доводилося на животі, й важко сказати, як довго це тривало… може, хвилин п’ять, а може, й тридцять п’ять. А ще тут було дуже спекотно і парко. Джил задихалася. Аж ось нарешті вдалині з’явилося сіре світло, і хід розсунувся вгору і вшир. І незабаром змоклі, брудні, змучені, вони опинилися в печері, та такій величезній, що спершу навіть не зрозуміли, що це печера. Її наповнювало якесь сіре сяйво й незвичайний світильник землюків більше не був потрібен. Від цього сяйва хилило на сон. Під ногами слалося щось м’яке, схоже на мох. А ще тут росли якісь рослини, а може, то були й не рослини – важко сказати. Але їх було багато. І були вони високі та гіллясті, немов дерева, але пухкі і в’ялі, як гриби. І на ліс це не було схоже, бо ці дерева – не дерева, не знаю, як їх і назвати, росли рідко, як у парку. І світло (зеленувато-сіре) йшло, напевно, від них та від моху, але було воно слабким і не сягало склепіння печери.