Тепер бранців вели тихим, якимось сонним залом. Тут панувала атмосфера щемливого смутку, але не безрадісного та безнадійного, а тихого та світлого, неначе сумна музика.
Дорогою вони побачили безліч незнайомих звірів. Ті лежали нерухомо, і Джил не могла зрозуміти, чи то вони сплять, чи то неживі. Були вони, головним чином, драконоподібні та кажаноподібні – навіть Трясогуз бачив таких уперше.
– А вони що, тут і водяться? – звернувся Бяклі до доглядача. Той, здавалося, дуже здивувався, що з ним заговорили, але відповів:
– Ні, всі ці звірі з Білого світу. А до нас, у Темне королівство, вони потрапили через печери та тріщини. Багато хто сюди спускається, та мало хто повертається під сонце. Кажуть, коли настане кінець світу, вони прокинуться.
І його рот замкнувся, як скринька, і в печері настала цілковита тиша і безгомінь. Босі ноги тролів ступали глибоким мохом цілком безшумно. Не було чутно нічого: ні дзюрчання води, ні шуму вітерцю, ні співу птахів, ні навіть дихання цих незвичайних істот.
За кілька годин ходу вони опинилися біля кам’яного муру і через невисокий хід у ньому пройшли в іншу печеру. На щастя, цей хід був не такий вузький, як попередній, і Джил навіть не довелося нахилятися. Нова печера була менша – довга і вузька, вона нагадувала галерею собору. У ній, витягнувшись майже у всю її довжину, спав якийсь величезний чоловік. Він був набагато більший будь-якого з велетнів, та зовнішністю своєю не був схожий на велетня – риси обличчя його були красиві та шляхетні, а під білосніжною бородою до пояса тихо здіймалися й опускалася могутні груди. На нього падало, причому ніхто не знав звідки, чисте і сріблясте світло.
– Хто це? – запитав Трясогуз.
Досі всі так довго мовчали, ні пари з вуст, що Джил навіть здивувалася, звідки у нього стало духу.
– Це старий дідусь Час. Колись він був королем у Білому світі, – сказав доглядач. – А тепер він провалився в Темне королівство, спить і бачить сни про все, що відбувається у Білому світі. Сюди багато хто провалюється, та мало хто повертається нагору, під сонце. Кажуть, що він прокинеться, коли настане кінець світу…
Із цієї печери вони пройшли в наступну, потім ще в одну і ще, і ще, і ще… Вони переходили з печери в печеру, і Джил давно збилася з ліку. І кожна печера перебувала глибше за попередню, тож вони весь час опускалися – тепер від однієї думки про глибину й товщу землі над головою ставало млосно. Нарешті вони дійшли до такої печери, перед якою доглядач знову велів запалити безрадісний ліхтар. І вони увійшли в печеру таку велику й темну, що в ній нічого не можна було розгледіти – тільки прямо під ногами світлішала піщана смужка та йшла під дзеркало води. Там, біля пристані, стояв кораблик без щогли й вітрил, але з безліччю весел. Бранців завели на корабель і посадили на півбаку перед лавами веслярів біля фальшборту.
– Хотілося б знати, – запитав Трясогуз, – чи здійснював хто з нашого світу, я маю на увазі світ нагорі, таку ось подорож?
– Багато хто сідав на корабель на цьому березі, – відповів доглядач, – але…
– А-а-а, здогадуюсь, – перервав його Трясогуз, – можете не продовжувати… «але мало хто повернувся на землю під сонце». Що ви заладили одне і те саме! Це у вас що – нав’язлива ідея?
Діти щільно притиснулися до простоквака. Нагорі він здавався їм занудою і скиглієм, та тут, унизу, саме він став їм опорою і захистом.
Ліхтар підвісили над палубою посередині кораблика, землюки сіли на весла, і кораблик відчалив. Ліхтар давав вузьке коло світла. Вдивлятися вперед не мало сенсу – однаково нічого не побачиш, тільки гладку темну поверхню води, що зливається із непроглядним мороком.
– Ой, що з нами буде! – вигукнула Джил з відчаєм.
– Тільки не варто занепадати духом, Поул, – утішив її Трясогуз. – Ти пам’ятай одне: ми на правильному шляху. Ми мали потрапити під місто Ґрандес Руїнос, і ось саме ми є під ним. Ми точно слідуємо знакам, що дав нам Аслан.