Вона повернула голову до звіра – то був Лев.
Розділ 2
Джил доручають завдання
Жодного разу не глянувши на дівчинку, він звівся на ноги та дмухнув ще раз. Потім, вочевидь, задоволений зробленим, він розвернувся та неспішно попрямував назад до лісу.
– Це все сон, сон, лише сон, – запевняла себе Джил. – Це все лише сон, і за мить я прокинусь!
Але то був не сон. Тому й прокинутися не вдалося.
– Краще було б ніколи не потрапляти до цього жахливого місця, – промовила дівчинка вголос. – Скидається, Бяклі знав про тутешні місця не більш мого. А якщо знав – навіщо було тягнути мене сюди, навіть і не натякнувши, що тут і до чого. Яка тепер моя провина в тому, що він взяв – і впав! Коли б він не кинувся мене рятувати, то все було б гаразд: і в нього, і в мене.
Тут Джил згадала той моторошний зойк, із яким Бяклі зірвався зі скелі, і на очах її виступили сльози.
Сльози, звичайно, то справа корисна: доки плачеш – легшає на душі. Одна біда: рано чи пізно, та врешті доводиться припинити, а потому треба вирішувати, що робити далі. Коли сльози скінчилися, Джил відчула нестерпну спрагу. Увесь цей час вона пролежала долілиць, але тепер спрага змусила її принаймні сісти. Птахи вже змовкли, стояла непорушна тиша, лише десь із далини линув неголосний, проте немовчущий звук. Дівчинка прислухалася… Так, справді, тепер вона майже була певна – десь неподалік дзюркотить вода.
Джил підвелася та озирнулася навкруги. Лева ніде не було видно, але він міг причаїтися десь поряд, за деревом, а дерев тут було безліч. Навіть більше, як вона знала з книжок, леви – вони такі: коли нападають, нападають гуртом. Та спрага виявилася сильнішою за острах, і тому, закликавши на допомогу всю свою хоробрість, дівчинка вирушила на пошуки води. Крадькома, навшпиньках вона перебігала від дерева до дерева, час від часу зупиняючись та подовгу вдивляючись у глиб лісу.
У лісі було так тихо, що вона без особливих зусиль визначила, звідки чутно дзюркотіння. А з кожним кроком ставало воно щораз голоснішим, і непомітно для себе дівчинка вийшла на таку собі галявинку, де одразу ж угледіла струмок, чистий і прозорий, наче скло, що струменів зовсім поруч, як штихом докинути, в густій траві на іншому кінці галявини. Від одного погляду на воду Джил відчула, що спрага жене її вперед – припасти до води, та, не слухаючись спраги, вона застигла, роззявивши рота, мов прикута до місця. І на те була дуже вагома причина – коло струмка лежав Лев.
Він лежав, витягнувши перед собою передні лапи і здійнявши голову, як ті кам’яні леви на Трафальгарській площі. Джил одразу ж збагнула, що він її помітив – він глянув їй просто у вічі та відвернувся, ніби старий знайомий, що вивчив її досить добре й тому заздалегідь знав, що й коли від неї чекати.
«Якщо я побіжу – він кинеться слідом, – розмірковувала Джил, – а якщо піду вперед – потраплю прямісінько йому в пащу». Поглядом вона була наче прикута до звіра, а от ногами – до землі. Як довго вона стояла, дівчинка й сама не знала, та, здавалося, годину, та ще й не одну. Тим часом спрага стала просто нестерпною, і Джил відчула, що якщо їй випадає вмерти тут і негайно, то краще вже вмерти у левовій пащі, аніж від спраги за кілька кроків до води. «Ковток, лише ковток, а там і померти не жаль», – вирішила про себе Джил.
– Якщо тебе мучить спрага – пий.
То були перші слова, що їх почула Джил відтоді, як своє останнє слово сказав Бяклі на краю урвища. Вона озирнулася навсібіч, видивляючись того, хто їх вимовив. Знов пролунав той самий голос:
– Якщо тебе мучить спрага – підходь та пий.
Джил пригадала, що Бяклі розповідав їй про розумних звірів, і нарешті дотямила: вона почула голос Лева. Лише тепер вона помітила, що губи його ворушаться, та голос, не схожий на людський, був повнозвучнішим, гучнішим, глибшим і, як би то сказати, золотавим. Сказати, що, почувши цей голос, вона облишила свої страхи, – не скажеш, та страх, якщо й залишився, був тепер зовсім іншим.
– Хіба тебе не мучить спрага? – спитав Лев.
– Пити хочу – аж вмираю, – відповіла Джил.
– Хочеш пити – пий, – наказав Лев.
– А чи не могли б ви… якщо ваша ласка… зробити мені послугу – відійти кудись подалі, доки я не нап’юся, – попрохала Джил.
У відповідь Лев тільки зиркнув на неї та неголосно загарчав. І, роздивляючись цю нерухому громадину, дівчинка подумала, що з неменшим успіхом могла б попрохати гору посунутися трохи вбік.