– Ур-р-ра! Який ти молодчина, Трясогузе! – вигукнули Бяклі і Джил.
– Бережіться! – раптом крикнув принц.
Усі обернулися до чаклунки – і аж волосся у них стало дибки.
Мандоліна грюкнула, упавши на підлогу. Руки чаклунки немов прилипли до боків, ноги переплелися, а ступні зникли. Довгий шлейф сукні на очах став цупкішим, зливаючись із зеленою колоною її переплетених ніг. І ця гнучка зелена колона звивалася у кільця і розгойдувалася, начебто вона й зовсім без кісток. Голова відкинулася назад, ніс подовжився, а решта рис обличчя розгладилися і пропали. Залишилися тільки очі, величезні, палаючі очі без брів та вій. Писати про це можна довго, а сталося все за одну мить. І не встигли приголомшені мандрівники й оком моргнути, як величезна товста змія обвилася навколо ніг принца отруйно-зеленим слизьким хвостом. Ще мить – і нова петля метнулася навколо принца, щоб затиснути його праву руку, у якій був меч. Та де там! Принц встиг підняти руки, а живий вузол обхопив лише тулуб – готовий стягнути ребра, зовсім як хмиз, коли його стягують у в’язанку.
Принц лівою рукою схопив змію за шию і став душити. Голова змії була зовсім близько від обличчя принца. З пащі висовувався страшний роздвоєний язик, але принца він не діставав. Принц відвів руку з мечем для замаху. Тим часом Бяклі і Трясогуз оголили свої мечі й кинулися йому на підмогу. Усі три удари обрушилися майже одночасно. Меч Бяклі ковзнув лускою, навіть не заподіявши зміюці жодної шкоди, але удари мечів принца і простоквака обидва припали прямо в шию. Та навіть це не вразило змію на смерть, хоча вона й послабила обійми навколо грудей та ніг Риліана. І лише повторними ударами їм вдалося відтяти їй голову. Чудовисько, вже мертве, ще довго звивалося кільцями, здригалося та сіпалося. Ви навіть уявити собі не можете, до чого це було бридке видовище!
Принц, віддихавшись, у першу чергу, всім подякував. Троє змієборців довго стояли мовчки, приходячи до пам’яті. А Джил сиділа й собі думала: «Ой, тільки б не знепритомніти… хоча б не розревітися…»
– За мою матір, королеву, відплачено, – нарешті промовив Риліан. – Авжеж, це та сама зміюка, яку я марно переслідував біля струмка в лісі на півночі Нарнії багато років тому. Подумати лише, всі ці роки я був невільником – і в кого! – у вбивці моєї матері. І все ж, я радий, що врешті-решт підла чаклунка опинилася в зміїній шкурі, тому що підняти руку на жінку я б не зміг, це не в моїх правилах. Та що таке з нашою юною пані? – Він мав на увазі Джил.
– Спасибі, не хвилюйтеся. Уже все до ладу, – відповіла бліда дівчинка.
– Мила пані, – звернувся до неї принц і низько вклонився. – Ви дуже мужняя і отже, без сумніву, шляхетного походження. Ну, що ж, друзі, в кубках залишилося трохи вина. Давайте вип’ємо, поклянемося у вічній дружбі, і – в путь-дорогу!
– А що, ваша високість, думка непогана, – підтримав його Бяклі.
Розділ 13
Підляндія без королеви
Усі згодились, що потребують, за висловом Бяклі, «коротенького відпочинку». Чаклунка замкнула двері та звеліла землюкам її не турбувати, тож можна було не остерігатися, що хто-небудь вдереться всередину та завадить їм. Першим ділом вони взялись за обгорілу лапку Трясогуза. З опочивальні принца принесли дві чисті сорочки, розірвали на вузенькі бинти та, змочивши їх рослинною олією з обіднього столу, отримали щось на кшталт медичних пов’язок. Забинтувавши лапу Трясогуза, всі зібрались до стола поснідати перед довгою дорогою й обміркувати, як їм краще вибратися із Підляндії.
Риліан розповів, що існує багато шляхів та отворів на поверхню – йому самому доводилось підніматися більшістю з них; але лихо в тому, що жодного разу йому не дозволяли виходити наодинці – він завжди супроводжував чаклунку, а діставатися цих лазів треба човном через Морочне море. А хто знає, як вчинять землюки, якщо він зайде до гавані сам, без чаклунки, а натомість у супроводі чужинців, і накаже закласти корабель? Вірогідніше за все, почнуть розпитувати – і тоді чекай лиха. З іншого боку, було ще одне рішення: підкоп, крізь який чаклунка збиралася напасти на Білий світ, був на цьому березі, зовсім близько. За словами принца, роботу над ним було майже завершено. Щоб опинитися під синім небом, лишилось прорити якихось два-три лікті. Можливо, саме в цю мить і працювали над його завершеням. Не виключено, що чаклунка для того й повернулася, аби сказати йому про це, а після того розпочати напад. Навіть якщо це не так, вони й самі в змозі за кілька годин прорити останні кілька ліктів, лише б дістатися туди без перешкод, та ще бажано, щоб у тунелі не було охорони – в цьому й полягали значні труднощі.