– Хіба ваша високість не вдягнеться в обладунки? – занепокоївся Трясогуз. – Щось мені не до вподоби вигляд отієї публіки. – Із цими словами він вказав на вулицю.
Усі опустили очі вниз і побачили, що з боку гавані наближався натовп із сотні непевних фігур. Тепер, коли вони наблизились, стало видно, що то землюки. Але вони не надто скидались на стовпище роззяв, а скоріш були схожі на солдатів, що біжать в атаку, хутко перебігаючи від одного укриття до іншого, щоб у них не поцілили із бійниць фортеці.
– Очі б мої більше не бачили тих ваших обладунків, – відповів принц. – Мені в них – мов у залізному карцері, тільки що пересувному. Від них за тисячу кроків тягне чаклунством і неволею. А щитом я, мабуть-таки, не стану нехтувати.
Він вийшов із кімнати і за мить повернувся – очі його блищали якось дивно, по-новому.
– Друзі, погляньте-но, – вимовив він та подав їм щит. – Годину тому він був чорним та без герба, а тепер дивіться…
Щит виблискував сріблом, а на тлі його виділялося зображення Лева, червоніше за кров та вишні. Принц промовив знову:
– Без жодного сумніву, це є ознакою того, що нам покровительствує Аслан, і не має значення – призначено нам жити чи померти. Тепер, за моїм розумінням, нам належить стати на коліна та поцілувати його світлий образ; після цього потиснемо одне одному руки – так, як заведено у друзів перед розлукою. І вперед – до міста, а там хай буде як буде.
Усі зробили так, як їм наказав принц. А Бяклі, потиснувши руку Джил, промовив:
– Прощавай, Джил! Вибач, що я був таким боягузливим грубіяном. Хочу вірити, що ти дістанешся додому живою й неушкодженою.
На що Джил йому відказала:
– Прощавай, Юстасе! Вибач, що я поводилася, мов свиня.
Вони вперше назвали одне одного на ім’я – у школі звертатись таким чином було не заведено.
Принц прочинив двері, і всі вийшли на сходи. Юнаки й простоквак оголили мечі, а Джил дістала свій ніж. Челядь кудись зникла – у величезній залі, куди з покоїв принца спускалися сходи, не було ані душі. Канделябри, як і раніше, світили, і в їх тьмяному та сумовитому світлі всі четверо востаннє пройшли численними галереями та сходами палацу. Галас із вулиці сюди майже не долітав. У спустошеному палаці запала гробова тиша, і, лише завернувши за ріг і потрапивши до величезної зали на першому поверсі, вони зіткнулися з першим землюком: товстою безбарвною істотою, з обличчям, мов свиняче рило, що жадібно давилося об’їдками зі столу. Він по-поросячому завищав та забився під стіл – дуже вчасно, бо простоквак саме збирався вхопити його за хвіст. Звідти землюк чкурнув у дальні двері – так хутко, що його й не наздогнати.
Із великої зали вони вийшли на подвір’я. Джил, що на канікулах вчилася їздити верхи у спеціальній школі, одразу ж почула запах стайні (дивно було в такому місці чути настільки приємний знайомий та не оманливий запах). Аж тут Юстас загорланив:
– Ой, подивіться лишень туди!
Звідкись із-поза стін замку в небо злетіла яскрава ракета й розсипалася зеленими зірочками.
– Фейерверк! – здивовано вигукнула Джил.
– Овва, – здивовано похитав головою Юстас, – можу заприсягнутися, що не розваг заради землюки пускають ракети – мабуть, це якийсь сигнал.
– Не здивуюся, якщо нам той сигнал рогом вилізе, – зітхнув Трясогуз.
– Друзі, – звернувся до всіх принц, – коли людині трапляється пригода на зразок цієї, вона має відкинути і страх, і надію, бо інакше смерть чи свобода знайдуть її запізно, коли честь та совість буде вже загублено. Гей, гей, мої красуні! – він відчинив двері стайні. – Гей, мої рідненькі! Легше, Вуглику! Не бійся, Сніжинко! Про вас не забули!
Обох коней надзвичайно перелякали незвичні спалахи світла і галас. Джил, що до того з таким пострахом думала про те, що доведеться переповзати з однієї печери в іншу, безбоязно пройшла поміж двох звірів, що хрипіли та били копитами, та допомогла принцу осідлати їх та загнуздати. На вигляд коні були справжніми красенями – нетерпляче закидали головами, коли їх вивели на подвір’я. Джил здерлася на Сніжинку, за нею вмостився простоквак. Юстас разом із принцем скочили на Вуглика, і під гучний цокіт копит усі четверо виїхали через парадний в’їзд на вулицю.
– Що ж, згоріти не судилося… Нема злого, щоб на дороге не вийшло, – зауважив Трясогуз, вказуючи направо – там, за кілька кроків від них, просто коло стін будинків, плюскотіла вода.