– Будьте мужніми, друзі! – підбадьорив їх принц. – Дорога тут різко йде вниз, тож вода піднялась лише до половини найвищого схилу в місті. До того ж то вона так піднялась на перші півгодини, а за останні дві – може, лише зовсім трішки. Я більше боюся от чого… – він вказав мечем на здоровенного землюка із кабанячими іклами, що разом із шістьма іншими землюками, різними за статурою та розмірами, щойно вигулькнули з провулку й одразу ж сховалися в тіні будівель, аби їх не помітили.
Принц їхав верхи попереду, скерувавши свого коня трохи ліворуч від червоної заграви. Він збирався об’їхати пожежу (звісно, якщо то взагалі була пожежа) та виїхати на плато, сподіваючись, що звідти вони знайдуть шлях до підкопу. На відміну від інших, принц почувався чудово. Дорогою він насвистував та наспівував уривки зі старовинної балади про принца древляндського Коріна на прізвисько Громобій. Правду кажучи, він був такий щасливий, що нарешті звільнився від тривалих чарів, і тепер усі інші небезпеки здавалися йому грою, чого не можна сказати про його супутників.
Позаду було чути скрегіт та тріск кораблів, що не минули зіткнення, та гуркіт будівель – вони руйнувались просто на очах. На склепінні, високо вгорі, спліталися похмурі відблиски зірниць. А загадкове сяйво попереду ні слабшало, ні ставало сильнішим. Звідти ж лунав нескінченний рій голосів, крики, вереск, сміх, скавчання та ревіння, а фейерверки розривали темінь квітчастими вибухами. Але ніхто не міг здогадатись, про що все це свідчить. Ближче до наших утікачів місто осяяла червона заграва й зовсім інше, присмеркове світло, що давали ліхтарі землюків. Але багато куди взагалі не потрапляло жодного промінчика світла, і там було темно, мов у ямі. З тієї темряви раз по раз з’являлися темні силуети землюків, що хутко ховалися назад у морок, кожного разу не зводячи очей із мандрівників, намагаючись залишитися непоміченими. Були там і великі мармизи, і невеликі пички, очі в декотрих були вирячкуватими, мов у жаб, а в інших нагадували горошини, наче у ведмедів. Були серед них і створіння в пір’ї, а були і з щетиною, рогаті та з бивнями; у деяких носи сягали пупа, а в деяких були такі довгі підборіддя, що скидалися на бороди. Час від часу вони кучкувалися та, набравшись духу, наближалися до подорожніх. Тоді принц зазвичай погрозливо вимахував своїм мечем, немов збирався на них напасти, а всі ті чудернацькі створіння з вереском, пихтінням та квоктанням квапливо пірнали назад у пітьму.
Піднявшись вище крутими вуличками міста, туди, де повінь їм уже не загрожувала, і діставшись передмістя з протилежного від гавані краю, вони опинилися в значно складнішому становищі. Червона заграва тепер вигравала вже десь зовсім поруч, ледь на одному рівні з ними, однак вони досі не могли сказати, що це таке. Проте в його нерівному світлі супротивників можна було розгледіти краще – до них наближалися сотні, а може, й тисячі землюків. Вони пересувались короткими перебіжками, а варто їм було зупинитися, як вони враз розверталися в бік утікачів і пильно стежили за ними, не випускаючи з поля зору.
– Коли ваша високість бажає знати мою думку, – заговорив Трясогуз, – я вважаю, що ті шахраї збираються нас перехопити.
– Мені так теж здалось, – погодився принц. – Їх забагато – нам ніяк не пробитися. Слухайте! Їдьмо вперед, до самого краю ось цього дому, і, щойно дістанемося нього, ви непомітно сховаєтесь у його тіні. Ми з дівчиною проїдемо вперед ще з кілька кроків. Не сумніваюся, що хто-небудь із цих куцаків пробереться за нами – вони наступають нам на п’яти. І, коли хтось пробігатиме повз вашої засідки, хапай його ти, із довгими руками, хапай живцем. Коли пощастить, ми зможемо від нього дізнатись, які в них наміри й чого це вони на нас так визвірилися.
– А що, як решта прийде на допомогу полоненому? – спитала Джил, і голос її задрижджав, попри всі її старання.
– Тоді, панночко, вам випаде нагода побачити, як ми помремо в бою коло ваших ніг, а самій доведеться покластися на волю Аслана. Уперед, Трясогузе!
Не встигли вони й оком змигнути, як простоквак по-котячому спритно шмигнув у тінь. Інші ще з якусь томливу хвилину просувалися вперед. Невдовзі десь позаду раптово почувся відчайдушний репет, а потім до них долинув знайомий голос простоквака, що промовляв:
– Тихіше, тихіше, любчику! Не репетуй, тебе ще ніхто не займав! Не репетуй, бо гірше буде – верещиш так, ніби хтось порося зарізав!
– Чудова робота! – зрадів принц, розвертаючи Вуглика назад і повертаючи за ріг. – Юстасе, – попрохав він, – зроби люб’язність, притримай коня.