Принц спішився, і всі втрьох мовчки спостерігали, як простоквак витягає на світло свою здобич. Маленький гном видавався геть жалюгідним: зростом дорослій людині до пояса, з чимось на кшталт півнячого гребінця на маківці, тільки дещо жорсткіший; оченята в нього були маленькі та рожеві, а рот та підборіддя такі здоровезні, що пичкою він скидався на ліліпутського бегемотика. Коли б становище не було таким скрутним, вони б не втрималися від сміху, побачивши його.
– Гей, земляче, – принц височів над малечею, мов та вежа, кінчиком меча мало не торкаючись його горлянки, – швиденько розв’язуй язика та розповідай, як личить порядному гномові, все, що знаєш. Розкажеш усе – відпустимо по-доброму. Та не здумай нас надурити, бо тоді тобі смерть! Милостивий Трясогузе, як же зможе він щось розповісти, якщо ти затуляєш йому рота?
– Ніяк, – різко обізвався простоквак. – Зате й кусатися не зможе. Коли б у мене були такі самі кволі м’які рученята, як у людей (прошу мене вибачити, ваша високосте), я був би давно весь у крові. Та навіть простоквакам набридає, коли їхні руки жують без упину.
– Добродію! – звернувся до гнома принц. – Ще один укус – і ви мрець! Нехай говорить, Трясогузе!
– І-і-і… – заскиглив гном, – відпустіть мене, відпусть, благаю… я більше так не робитиму. То був не я.
– Чого ти більше не робитимеш? – перепитав Трясогуз.
– Те, про що ваша милість сказала, я робив, – відповіла істота.
– Скажи мені, як тебе звуть, – взявся розпитувати принц, – і що то таке із вами всіма сьогодні коїться?
– О, ваша милосте! Добрі пані та панове, – гном ніяк не припиняв скавучати, – тільки пообіцяйте мені, що нічого з того, що я вам розповім, не дійде до її королівської милості!
– Її королівська милість, як ви зволили її назвати, – суворо перервав його принц, – мертва! Я покінчив із нею власними руками!
– Що?! – скрикнув гном, і його сміховинна щелепа впала додолу від подиву. – Мертва?! То що, чаклунки більше немає?! Ваша світлість власноруч покінчила із нею? – він глибоко і з полегшенням зітхнув і додав: – Що ж, тоді ваша світлість – нам друг!
Принц відвів меча вбік, а Трясогуз дозволив гномові сісти. Той огледів чотирьох подорожніх червоними кліпаючими очима, стиха пирскнув раз чи другий та нарешті почав свою оповідь.
Розділ 14
Самісінький спід світу
– Мене звати Гольг, – промовив гном. – Я розповім вашому високоблагородію все, що мені відомо. Десь із годину тому всі ми, мовчазні та сумовиті, поспішали у своїх справах – або, ліпше кажучи, у її справах – так само, як ми зазвичай робимо кожного дня вже багато років поспіль. Зненацька звідкись почулось страшенне тріскотіння та гуркіт, і, щойно він долинув до нас, кожен сказав до себе: «Я вже стільки часу не співав і не ставав до танку, не жартував та не відважував дотепів – і чому б це?» І кожен тоді подумав: «Певно, то все дія чарів». І кожен відповів на те сам до себе: «Тож якого недовірка, скажіть-но мені на милість, тягну я на хребті весь цей тягар? Усе, годі з мене!» І тоді всі поскидали додолу свої мішки, вузли, кошики та інструменти, а підвівши голови, побачили – ось там! – яскраво-червону заграву. І кожен спитався в себе: «Що то воно таке?», і кожен відповів: «То прочинилася земля, розкриваючи провалля, а приємне тепле світло, що виливається з нього, йде із самої Надрії, у тисячі сажнів під нами».
– Оце так-так! – не втримався Юстас. – То під нами є ще й інші світи?
– О, так, ваше високоблагородіє! – ствердно кивнув Гольг. – Найнайприємніші краї, що ми їх звемо Надрія. Країна, де ми з вами перебуваємо, – то чаклунські землі, що мають назву Середзем’я. Як на наш смак, то вони пролягають занадто близько до поверхні землі. Брр! Жити тут – майже те саме, що й на самісінькій поверхні. Бачте-но, чаклунка магією викликала нас сюди, аби ми на неї працювали, але ми й гадки про це не мали, доки не розкрилося провалля і з нас не спало закляття. Вона позбавила нас пам’яті, і ми забули про все. Ми не знали, хто ми і звідки. Ми не могли ані робити, ані думати ні про що, окрім того, що вона вкладала в наші голови. І всі ці роки вона насилала на нас тільки смуток і тугу. Адже я майже забув, як жартують і сміються, я розучився танцювати джиґу… Але тепер, щойно пролунав цей гуркіт, розкрилися надра й піднялося море, ми прийшли до тями. Пам’ять повернулася до нас. І ось тоді ми щодуху кинулися шукати, як швидше повернутися на батьківщину. Он, погляньте лишень, як усі на радощах запускають петарди й ходять догори дриґом. І я буду вам дуже вдячний, якщо ви якомога скоріше відпустите мене – мені страх як кортить приєднатися до інших.