Баллада
"А за окном шелестят тополя:
"Нет на земле твоего короля...""
Анна Ахматова "Сероглазый король"
Время сквозь небес ладони.
Не минуем, так утонем.
В каждом дне и в каждой ночи
светлый образ на руках,
точно щит:
"Молись и кайся".
Не забудешь, не старайся,
коли сердце выгорает,
и душа почти пьяна,
выйди в полнолуние в поле.
Пустота - твои иконы.
Звезды - милые сестрицы.
Радуй глаз, прощай врагов.
Только сколько б не просила
черных туч лихие силы
сохранить иголку мира,
и как ниточку покой,
чтобы сшить на праздник белый
царский плащ и алой лентой
тонкой запустить каймою
свои чувства,
как залог
его счастья,
его силы,
пусть, тебе - невыносимо,
пусть, он будет свято верить
добродетели иной!
С неба капает водица.
Вот она - его царица.
Расплети тугую косу
и шутом пускайся в пляс...
В мире все неумолимо.
Знаешь,
ты - большая сила.
Храбрость - отпускать любимых,
к тем,
кто ими был любим...
00,00,2018
Неспокій
"Позорно, ничего не знача,
Быть притчей на устах у всех... "
Б. Пастернак
Захочеш, тебе розітнуть гострим лезом, споять аморфністю станів і прагнень, тоді, проростаєш у зиму з корінням, наче немає інакших метафор.
Бачиш? Я також збезчещена птаха. Зламані крила - уламки проміння.
Я виживаю. Мене виживають. Правити службу інакше не вмію. Захочеш, забудуть обличчя і ймення, станеш марою, недопалком, тлінням. Видиш? В долонях закладено зерня? То безліч доріг у нічне голосіння.
І обійняла б війська всіх імперій, але у душу пустити чи сміла? Їм другом і братом ступала у темінь, наче й не мала земного тяжіння. Всі неминучі шторми і бурани впали б у мене як ріки у море.
Болить? Мені більше. Знаєш, не знаєш? Я так літаю. А ти на це гожий?
00,00,2018
Не я йому, а він мені (Плач)
"Как будто страшной песенки Веселенький припев Идет по шаткой лесенке, Разлуку одолев. Не я к нему, а он ко мне — И голуби в окне… И двор в плюще, И ты в плаще По слову моему. Не он ко мне, а я к нему — Во тьму, во тьму, во тьму."
Анна Ахматова
У тобі стихії втрачали сенс, забували навіть своє ім`я.Ти бездомний пес, в нім блакитна кров,
знаю, є у тобі одна із великих рис від усіх святих, кому місце під небом й на небесах.
У тобі стихії втрачають сенс, скільки окрім них потерпіло крах, незлічити на пальцях усіх людей, що снують землею з кінця в кінець.
Тільки здогад ранить сильніш ножа. Ти не був мені ні всесильний бог, ти не був ні зрадник мені, ні раб, і тобі я теж не була раба. Бачив що хотів, але як було, я тобі тепер принесу сама на розшитім сукні у червоний мак, зав*яжу ним очі й скажу “іди”.
Ні не ворог не був мені, і не друг,
я ж - єдина рівня була тобі...
Й залишаюсь нею…
І не мати сил погасить вогонь, як не мала дар лікування ран, як не мала дар тамувати біль, і дітей вести по своїх слідах. Чи навчити їх треба бравим пісням, чи дощам квилити наперебій?
Та чекала ж кожну безсонну ніч, що назвеш мене чи "Вона", чи "Він", чи “Одна з великих моїх ідей”, чи “Одна із сотень таких повій, кому камінь в груди, а там - граніт”.
Ми не мали сил зупиняти час, але поруч з нами зникала мить. Я була чужою на тій землі, куди кожен право знайшов ступить. І піску рідніше в краях пустель, де на кілометри протягся жар, я не мала сил запалить вогонь, щоб вести з собою чи по стежках, чи тонкою ниткою серед скель незліченне військо святих сердець.
У тобі стихії втрачали сенс. Я була одною із трьох стихій.
А коли назвав мене словом — мир, знищив кожну з них,
і віддав мені їх корони і персні, і їх синів,
тамувати спрагу...
В ті часи я часто кричала всім: перехожим, живим і мертвим, річним й чужим, що влада твоя священна! Ніхто не погоджувався. Усі шкодували.
Чи мене?
Чи влади?
Все довкола незмінного женеться вверх. Будь ти хоч змією, хоч статним деревом.
Так усе незмінно стріміє ввись, де знайде кінець й упокій душі. Я росла не по днях, по століттях, чи ще повільніше, аби досягнувши повноліття перейняти до рук владу над царством болю. Над сплюндрованим королівством, де замість солодких річок — солона кров, де замість безхмарного неба — громи і блискавиці. Тоді я зрозуміла, що за науку ти ніс у своїх руках.