— Найкраще починати відразу. Знайдімо крамницю з кийками.
Це виявилося доволі просто. Більшість провулків були відкритими ринками з ятками та крихітними крамничками, де продавали, мабуть, нескінченно розмаїтий асортимент тканин, фруктів, загорнутих у листя обідів, ножів, сідел, наметів — і кийків. Поки торговець приглушеним і нерозбірливим через кілька шарів тканини на обличчі й шиї голосом вихваляв цінність свого краму, я брав зразки й випробовував їх у замаху. Зрештою я зупинився на метровому шматкові міцного дерева, обкрученому залізними смугами.
— Здається, ми хочемо саме такий, — сказав я Бібс. Продавець зброї кивнув, узяв монети й ще щось пробурмотів. Бібс показала досередини приміщення.
— Він твердить, що на кожний кийок діє річна гарантія та що ти маєш випробувати його, перш ніж піти.
Випробувальний блок виявився чималим каменем, поставленим сторчма та обтесаним під людський силует, який колись, можливо, скидався на чоловіка в обладунках. Але роки випробувань узяли своє. Його спотворювали виїмки, щербини, сколини цілих шматків; він не мав носа й підборіддя та лише частину одного вуха. Я підняв кийок, замахнувся кілька разів на пробу, а тоді став спиною до каменя, готуючи м’язи до удару скороченнями на динамічне напруження й дихальною мантрою. Налаштувавшись, я пихкав так гарно, як спіовентський паровий віз, і тримав кийок вертикально.
Розраховане вивільнення — ось у чому секрет. Узагалі-то, це й не секрет, а просто техніка та практика. За одну мить моє тіло скоротилося від крику. Під цей звук я замахнувся, зосередивши всю свою вагу й силу на залізній смузі на кінці кийка. Він просвистів півколом, що закінчилося на скроні кам’яної голови.
Пролунав різкий тріск: шия розтрощилася, і кам’яна голова відпала. Кийок залишився неушкодженим, набувши на залізному кільці невеличкої щербинки.
— Цей підійде, — якомога недбаліше кинув я.
Обоє присутніх, скажу я вам, були неймовірно вражені. Я й сам був вражений. Удар вийшов добрий, кращий, ніж я сподівався.
— Ти часто цим займаєшся? — стишеним голосом запитала Бібс.
— За потреби, — відповів я з удаваним спокоєм. — А тепер веди мене до свого гоґа.
Ми знайшли гоґа всього за кілька вулиць: про рід його занять сповіщав скелет у залізній клітці над дверима.
— Оце так вивіска, — зауважив я. — Як на мене, тут мав би бути малюнок мішка з грішми чи дерев’яний арґанс.
— Це практичніше. То останній злодій, якого тут спіймали за спробою крадіжки.
— Ой, дякую.
— Це просто традиція, хай вона тебе не бентежить.
Їй легко було говорити: вона не збиралася грабувати цей заклад. Стривожившись, я пройшов за нею повз двох потворних силачів, які спиралися на свої списи й окидали нас несхвальними поглядами.
— Гоґ, — промовила Бібс, зневажливо принюхавшись до охоронців.
Вони пробурчали щось не надто гарне, та все ж таки почали стукати в обкуті залізом двері, доки ті не прочинилися. Всередині сиділо ще кілька таких самих вартових. Щоправда, з мечами. Двері з грюкотом зачинилися й замкнулися за нашими спинами, тим часом як ми пройшли темною кімнатою на подвір’я за нею. На стіні, що його обводила, виднілися палі, а також вартові. Взагалі-то, це була не стіна, а дахи будинків, які стояли навколо подвір’я. Сам гоґ сидів на великій скрині, сховавшись від сонця під навісом; охороняли його ще двоє чоловіків, озброєних уже піками. Скриня була пласка зверху й укрита подушками.
— Гадаю, він спить на ній ночами, — видав я кволий жарт, аби підняти бойовий дух.
— Звісно, — озвалася Бібс, і бойовий дух упав іще сильніше.
Лихвар не скупився на догідливі жести й розмовляв єлейним голосом. Бібс подзенькала перед ним нашими грошиками, і той став іще догідливішим. Коли гоґ плеснув у долоні, помічники прибрали подушки й підняли віко скрині. Я зазирнув досередини, а вартові зиркнули на мене. Скриню було охайно поділено на частини, кожну з яких заповнено шкіряними торбами. Ще кілька наказів, сплесків у долоні — і принесли торбу, що опинилася на закритій уже скрині. Лихвар знову примостився на її віко, радісно зітхнув і, поклавши торбу собі на коліна, розкрив її та пропустив між пальцями потічок із блискучих монет. Почався торг, і я, вдаючи нудьгу, став оглядати подвір’я.
Це буде нелегко, однозначно нелегко. Вхідні двері, безперечно, будуть запечатані та під охороною. Якщо видертися на стіну, там палі, а ще інші вартові. А що далі? Крадькома спуститися на подвір’я, збити старого в пилюку та схопити торбу. А тоді мене проштрикнуть, заколють, заб’ють кийками й усяке таке. Перспектива аж ніяк не з привабливих. Доведеться розробляти новий план збору коштів. Я не бачив жодного способу проникнути в цей заклад: за такої ситуації груба сила незмірно дієвіша за техніку. А якщо я таки проникну, якщо таки заберу здобич, лишиться ще невеличка проблемка втечі з нею. Втім, це може виявитися не надто складно...