— Оце так життя, — сказала вона.
— Точно. — Я розвалився на подушках навпроти неї. — Ось посплю добре вночі та й знову почуватимуся людиною.
Бібс відкинулася на спинку дивана й поглянула на мене, прикривши очі. Ну, одне око в неї справді було прикрите, а друге, у яке її вдарили, — повністю заплющене. Вона хитнула головою й усміхнулася.
— Ти знову став іншим, Джиммі. Ще дитина, далебі, та все ж однозначно переможець. Ти пережив Спіовенте, а це нелегко. Вирубив отих двох копів, а тоді виступив проти всіх головорізів гоґа — і не постраждав.
— Просто пощастило, — відповів я. Похвала мені сподобалася, а оте зауваження про дитину — ні.
— Сумніваюсь. А ще ти врятував мою шкуру. Вирвав мене з рук закону та вкрав досить бабок, аби забрати з цієї планети. Я б хотіла тобі подякувати.
— Та не треба, справді. Допоможи мені знайти Гарса — і ми квити. — Я підвівся та позіхнув. — Я хочу запитати тебе про нього, але це може потерпіти до ранку. Мені треба поспати.
Вона знову всміхнулася.
— Але ж, Джиме, я сказала тобі, що хотіла б подякувати. По-своєму.
Чи випадково з неї трохи сповз рушник, коли вона відкинулася назад? Ні, не випадково. Те, що під ним вона приголомшливо гола, теж виявилося невипадковим. Бібс, попри синець під оком, була страшенно, страшенно привабливою дівчиною. Що робити в такій ситуації?
Тільки не розповідати іншим. Вибачте. Це особиста справа двох дорослих людей, якою вони зайнялися з обопільної згоди. Щирої згоди. Перепрошую, та я завершу цей день і вставлю в цей текст пробіл на позначення того, що минуло чимало годин.
Сонце ще ніколи не світило так тепло та яскраво. Денне сонце. Я всміхнувся йому так само тепло, геть позбавлений почуття провини та вщерть наповнений щастям. Я потроху гриз фрукти й попивав вино. Неспішно відвернувся від вікна, коли до кімнати знову ввійшла Бібс.
— Ти це серйозно? — запитала вона. — Ти не поїдеш із планети зі мною? Не думаєш їхати?
— Звісно, думаю. Але тільки після того, як знайду Гарса.
— Він знайде тебе першим і вб’є.
— А може, це його буде вбито.
Вона премило схилила голову набік, а тоді кивнула.
— Якби це говорив хтось інший, я би вирішила, що він вихваляється. Але ти на це цілком здатний. — Вона зітхнула. — Та я цього не побачу, бо мене тут не буде. Я ставлю виживання вище за помсту. Він посадив мене до в’язниці, ти мене витягнув. Тему закрито. Щоправда, зізнаюся, мені дуже цікаво. Ти повідомиш мене, що сталось, якщо справді вирвешся із цього? Повідомлення на адресу Венійської профспілки членів судових екіпажів рано чи пізно дійде до мене. — Вона передала мені папірець. — Я записала все, що пам’ятала, як ти й просив.
— «Генерал, — прочитав я. — Чи то Зеннор,чи то Зеннар».
— Я ніколи не бачила, як пишуть прізвище цього чоловіка. Просто підслухала розмову з ним одного з офіцерів: вони не знали, що я їх чую.
— Що таке Мортстерторо?
— Велика військова база, може, найбільша з тих, що їм належать. Саме там ми приземлилися, щоб узяти вантаж на борт. Нас не випускали з корабля, та навіть побачене з нього неабияк вражало. По Гарса приїздив здоровенний лімузин, весь у прапорцях і зірочках. Багацько людей віддавали честь — і завжди це робили першими. Він — поважна людина, неабияке цабе, і те, чим він займається, пов’язане з базою. Вибач, я знаю, що це небагато.
— Це дуже багато, мені зараз більше й не треба. — Я згорнув папірець і відклав його. — Що далі?
— До вечора ми маємо отримати документи, що посвідчують особу. Вони дорогі, зате справжні. Видає їх одне невеличке герцогство, що потребує вливання іноземної валюти. Тож я можу вилетіти будь-яким кораблем, яким захочу. Аби тільки мене не впізнали агенти Ліги. Втім, мені вдалося підкупом долучитися до торгової делегації, що організувала собі переліт кілька місяців тому. Одному з її членів за це добре заплатили.
— Коли ти їдеш?
— Опівночі, — тихесенько відповіла Бібс.
— О ні! Так швидко...