— Я відчула те саме — тому й їду. Я не з тих, хто зв’язує себе стосунками, Джиммі.
— Я не розумію, про що ти.
— Добре. Тоді я втечу раніше, ніж ти про це дізнаєшся.
Такі розмови були для мене геть нові й незрозумілі. Я з неохотою визнав, що до вчорашнього вечора мій зв’язок із протилежною статтю був, так би мовити, більш віддалений. Тепер же я несподівано проковтнув язика, почувався нерішучим і серйозно спантеличеним. Коли я бовкнув про це, Бібс кивнула, очевидно, цілковито мене розуміючи. Тепер я усвідомлював, що страшенно багато не знаю про жінок і, може, ніколи не осягну цієї гори знань.
— Мої плани не такі вже й остаточні... — заговорив я, та вона примусила мене замовкнути, приклавши до моїх вуст теплий пальчик.
— Та ні, остаточні. І ти не змінюватимеш їх через мене. Сьогодні вранці ти здавався цілком упевненим у тому, що, на твою думку, повинен зробити.
— І я досі впевнений, — твердо сказав я (твердіше й упевненіше, ніж почувався). — Хабар за моє перевезення на Невенкеблу взяли?
— Його прийняли тільки в подвійному розмірі. У разі твого зникнення старому Ґрбоні більше ніколи не дозволять зійти на тамтешній берег. Але він уже не один рік ладнався податися на пенсію. Той хабар — саме та фінансова подушка безпеки, яка потрібна старому.
— Чим він заробляє на прожиття?
— Експортує фрукти й овочі. Ти вдаватимеш одного з його робітників. Якщо втечеш із ринку, Ґрбоню не покарають, але відберуть дозвіл на приземлення. Він буде не проти.
— Коли я зможу його побачити?
— Сьогодні, як стемніє, ми підемо до нього на склад.
— А далі...
— Я залишу тебе там. Ти голодний?
— Ми щойно поїли.
— Я не це маю на увазі, — дуже хрипко відповіла вона.
Темні вулиці освітлювали тільки нечисленні ліхтарі на рогах вулиць, у повітрі витала небезпека. Ми простували мовчки — можливо, тому, що все, що можна було сказати, вже було сказано. Я купив гострий кинджал, який повісив собі на пояс, і ще один кийок, яким час від часу бив по стіні, щоб можливі спостерігачі знали, що він у мене є. Ми занадто швидко дісталися пункту свого призначення: Бібс постукала в невеличкі ворітця у високій стіні. Кілька слів пошепки — і ворітця з рипінням відчинились. У солодких пахощах фруктів ми пропетляли повз темні горбки до освітленого лампою повороту, на якому скоцюрбився на стільці літній чоловік. Він мав сиву бороду й сиве волосся до пояса, що розділялося на два пасма над страхітливим пузом, з-під якого стирчали тоненькі ніжки. Одне око старого затуляла обкручена довкола голови тканина, зате друге пильно втупилося в мене, щойно я наблизився.
— Це той, кого ти береш із собою, — сказала Бібс.
— Він розмовляє есперанто?
— Як носій мови, — запевнив я.
— Ану давай мені гроші.
Він простягнув руку.
— Ні. Так ти його просто покинеш. Пловечі віддасть тобі гроші після приземлення.
— Тоді я хочу на них подивитися.
Він перевів погляд свого маленького ока на мене, і я збагнув, що Пловечі — це я. Тому вийняв шкіряну торбинку, розклав монети на долонях, а тоді знову сховав їх. Ґрбоня буркнув — як я вирішив, на знак згоди. Тоді я відчув на своїй шиї вітерець і хутко розвернувся.
Ворота саме зачинялися. Бібс зникла.
— Спати можеш тут, — мовив старий, показавши на звалені в купу мішки під стіною. — Завантаження та від’їзд на світанку.
Пішовши, він забрав із собою лампу. Я поглянув у темряву, туди, де стояли зачиненими ворота.
Особливого вибору в мене не залишилося. Я сів на мішки спиною до стіни, поклав на ноги кийка й замислився над тим, що роблю, що наробив, що ми наробили, що я робитиму, та над тими суперечливими емоціями, що то охоплювали моє тіло, то щезали з нього. Думав я, схоже, забагато, бо незчувся, як закліпав на сонячне світло з-за воріт, що відчинялись. Обличчям я впав у мішки, а мій кийок лежав поряд мене на підлозі. Я незграбно підвівся, навпомацки пошукав гроші (ще на місці) та приготувався до того, що принесе наступний день. Позіхнув і розправив плечі, розминаючи м’язи. З неохотою.
Великі ворота розчахнулися ширше, і я побачив, що вони виходять на верф, за якою мріє в тумані океан.
За воротами було пришвартовано чимале вітрильне судно, з палуби якого сходнями спускався Ґрбоня.
— Пловечі, допоможи їм із вантаженням, — наказав він і пішов далі.
Гурт зачуханих робітників потупцяв за ним на склад і взявся за повні мішки з найближчої до воріт купи. Я не розумів жодного слова з того, що казали вантажники, та й не потребував цього. Робота була спекотна, нудна й виснажлива та полягала в тому, щоб просто перти мішок зі складу на корабель, а тоді вертатися по новий. У мішках містився якийсь овоч, такий гострий, що невдовзі в мене засльозились і засвербіли очі. Та я, здавалося, був єдиним, кому він заважав. Про перерви тут теж не думали. Ми носили мішки, доки повністю не завантажили корабель, і лише тоді попадали в затінку, припавши до відра слабенького пива. До нього кріпилися ремінцями огидні дерев’яні кухлі, і я, зовсім трохи покрутивши носом, узяв кухоль, наповнив його та спорожнив, а тоді знову наповнив його та знову спорожнив.