— Переверни проблему догори дриґом, — так завжди казав Слон.
Як це зробити за моєї ситуації? Я намагаюся відірватися від вояків, утікаю від них і знаю, що вони, напевно, мене шукають. Отже, мені слід іти до них. Але це самогубство. Тож куди мені податися, щоб це стало геть неочікуваним?
Звісно, до форту наприкінці портової стіни.
— Без сумніву, найбожевільніша ідея у твоєму житті, — з відразою пробурмотів я та знову глянув за стерно.
Наді мною лунала голосна лайка моряків і гупання ніг по дошках. Щось мені підказувало, що невдовзі цей корабель теж відчалить і позбавить мене захисту. Суцільні ж кам’яні блоки пристані безперервно пролягали до форту наприкінці неї. До каменю прибило якесь сміття; за те, що можна було з’їсти, билося морське птаство. Поза тим — нічого. Жодного прикриття. Якби я спробував туди поплисти, мене б негайно побачив усякий, хто тільки глипнув би в той бік. Наді мною почали підіймати вітрило й зарипів такелаж: корабель знімався з якоря.
Я мусив відплисти від нього — чи ні? Жодного буксира ще не з’явилося. Чи можливо, що кораблі тягнуть на буксирах лише в бухту? Що виходити їм дозволяють самостійно? Так. Я знову подивився за стерно й помітив два вантажні судна, що прямували до входу. Із проміжку, що ширшав наді мною, лилося світло, і я опустився під поверхню води, поки мені не стало видно.
Це було нелегко, але реально. Коли я міцно взявся за стерно, воно змістилося на інший бік, мало не вирвавшись із моїх рук. Аби мене не побачили з берега, я залишався під водою стільки, скільки міг. Корабель рухався плавно, і мені довелося докласти всі свої сили, щоб пересунути руки з передньої частини стерна на задню. Тепер триматися стало легше. Коли мені нарешті довелося підняти лице, щоб хапнути повітря, я виявив, що опинився в потоці піни, вдихнув її трохи й одчайдушно постарався не закашлятися. Нарешті ми відійшли від причалу, і я розгледів там озброєного охоронця. Він стояв, байдужо повернувшись спиною.
Далі було майже легко. Швидкі хвилі притискали мене до рудерпоста. Я з легкістю дихав, вистромивши голову з води, непомітний із берега й невидимий для всіх на палубі вгорі. Ми двічі змінювали галс, і щоразу я переходив на інший бік, аби стерно розташовувалося між мною та фортом попереду, який тепер невпинно збільшувався. Коли ми повернули востаннє, я зрозумів, що з цим поворотом ми наблизимося до форту й пропливемо повз нього у відкритий океан. Кам’яний мур збільшувався просто на моїх очах, доки я не роздивився море за його закінченням. Лише тоді я зробив останній вдих, відпустив стерно та глибоко пірнув.
Так, я почувався стомленим. Але це мало бути моїм останнім плаванням за день, тож я хотів добре з ним упоратися. Вкрита водоростями портова стіна, що заокругленим кінцем виходила у відкритий океан, стояла просто переді мною. Підходив потужний приплив, із яким доводилося боротися, тож я плив під камінням, там, де він був найслабший. Усе далі й далі, доки не опинився перед вибором: або подихати, або набрати до носа води. Я наблизився до яскравої поверхні та випірнув, а тоді кинув погляд на кам’яний мур, угорі якого стирчали гарматні стволи. Я опирався хвилям і глибоко дихав. Хапався за тріщини між каменями та пробирався до суцільного віддаленого боку, доки не зміг поглянути вздовж нього на берег удалині. Тут воду всіювали прогулянкові судна, електроплави та пароплави, тож у разі спроби проплисти вздовж нього мене б точно побачили. То що тоді? Я не міг стриміти тут, у воді, де мене помітять із будь-якого випадкового корабля. Подивившись угору, на великі кам’яні блоки, я замислився.
Чому б ні? Нечисленні кораблі, що ще лишалися у полі зору, зникають у морі. Позаяк я перебуваю в найвіддаленішій точці форту, з берега мене не розгледіти. А простору між каменями більш ніж удосталь, аби триматися за них пальцями рук і ніг. Тому лізь.
І я поліз. Це було нелегко, та вибирати не доводилося. Тож я підіймався вертикальною стіною, шкрябаючись і чіпляючись, якраз поміж двома найбільшими гарматами, зверненими до моря. Начищені та смертоносні, вони виблискували сталлю з амбразур у суцільній стіні. Досягнувши їхнього рівня, з якого до неспокійної поверхні моря було щонайменше десять метрів, я вчепився у стіну й зупинився відпочити. Океан залишався порожнім, але як надовго?
— Не посвітиш мені, Джиме?
Я смикнувся так, що мало не втратив хватку й не впав назад у воду.