— Тоді це справжня загадка, — промовив двосмужковий. — Вертай. У нас були дані про те, що кабіна ліфта зупинилася на цьому поверсі. Із цього поверху ми викликали її назад. А тепер ти мені кажеш, що з неї ніхто не виходив. Загадка.
— Та ніяка то не загадка, а просто збій. Глюк у комп’ютері. Ця штука дає собі вказівки, коли їх не дає їй більше ніхто.
— Хоч як мені неприємно погоджуватись, але таки так. Вертаймо назад і дограймо в карти.
Односмужковий повернувся, двері ліфта зачинились, я якомога тихше присів, і ми всі спустилися шахтою. Охоронці вийшли на в’язничному поверсі, а я продовжував сидіти в рипливій тиші, тремтячими пальцями розминаючи застиглі м’язи. Коли вони стали більш-менш керованими, я підняв люк, на якому сидів, скочив до кабіни й поволі, сторожко визирнув назовні. Картярів не побачив: вони перебували у вартівні, де їм і належало бути. З неймовірною обережністю я повторив маршрут своєї невдалої втечі. Винувато прокрався вздовж стін (якби мав хвоста, то підібгав би його), незграбно відчинив відмичкою замкнені коридорні двері. Врешті дістався до власної камери, відімкнув і знову замкнув її, повернув відмичку до підошви черевика, а тоді впав на ліжко, зітхнувши так, що, певно, цілий світ почув. Говорити вголос у сонній тиші в’язничного корпусу я не наважився, зате подумки прокричав: «Джиме, ти найтупіший, найдебільніший ідіот, якого коли-небудь бачив світ. Ніколи, повторюю, ніколи більше не роби нічого схожого».
«Не буду», — пообіцяв я в безрадісному мовчанні. Ця установка вже добре в’їлася мені в довгастий мозок. Ніде правди діти: прагнучи вибратися із в’язниці, я все зробив неправильно. А тепер побачимо, чи можу я зробити все правильно.
Я надто квапився. Поспіху ж узагалі не мало бути. Арештовуючи мене, капітан Варод, силовик із флоту Ліги, чудово знав про заховану мною відмичку. Він говорив мені, що тюрми йому не до вподоби, тож, попри непохитну віру в закон і порядок, не вважав, що за всі проблеми, які я спричинив на рідній планеті, Біт О’Хевен, мене слід ув’язнити. Я насправді теж так не вважав. Оскільки Варод знав про мою відмичку, мені лишалося тільки чекати на слушну мить. Зачекати та втекти під час переведення із цього закладу.
Під час переведення. У мене завжди був тільки один намір: відбути свій термін тут, у в’язниці з пильною охороною та технічними засобами захисту посеред будівлі Ліги в центрі її бази, на цій планеті з назвою Стерен-Ґвандра, про яку я не відав геть нічого, крім назви. Я насолоджувався відпочинком і їжею, що після воєнних злиднів на Спіовенте й огидної бурди, яку вважали там харчем, приносили справжнє задоволення. Треба було насолоджуватися й далі, набираючись сил і готуючись до майбутньої свободи. Отже, чому я спробував вирватися звідси?
Через неї, жінку, істоту жіночої статі, яку мигцем побачив і відразу впізнав. Один побіжний погляд — і я, позбувшись розуму, під впливом емоцій, удався до катастрофічної спроби втечі. Тим гірше для мене. Я аж скривився, надто вже чітко пригадавши, як почалася ця ідіотська пригода.
Це сталося під час нашої денної зарядки, тієї неймовірно захопливої події, коли в’язнів випускають із камер, даючи їм змогу почовгати залізобетонним двориком у м’якому світлі подвійних сонць. Я човгав разом з іншими й намагався не зважати на своїх товаришів. Низькі лоби, моноброви, обвислі та слиняві губи — украй невтішна компанія дрібних злочинців, належати до якої мені було соромно. А тоді їх щось зворушило, якась незвична новина, що збудила їхній кволий розум і змусила з хрипкими криками та вульгарними закликами помчати до паркану із сітки рабиці. Навіть я, отупілий від одноманітності в’язничного життя, відчув укол цікавості й бажання побачити, що спричинило цей вибух незвичних почуттів. Це мало бути очевидно. Жінки. Вони, та ще міцні напої й наслідки їхнього вживання, були єдиним, що коли-небудь збуджувало мляві синапси їхніх крихітних мізків.
По той бік паркану проходило троє новоприбулих жінок-в’язнів. Дві з них, зліплені з того ж тіста, що й мої товариші, відповіли такими самими хрипкими вигуками та цікавими жестами. Третя ув’язнена простувала тихо, хоч і безрадісно, байдужа до свого оточення. Її хода була мені знайома. Та як таке могло бути? Доки мене не доправили силоміць на цю планету, я навіть не чув про неї. Це була загадка, що потребувала розгадки. Я пробіг уздовж паркану до його кінця, звільнив собі місце, торкнувшись кісточками пальців до чиєїсь волохатої шиї так, що її власник зомлів, зайняв його місце й визирнув назовні.
Менш ніж за метр від мене промайнуло дуже знайоме обличчя. Це обличчя, як і ім’я його власниці, я, без сумніву, знав дуже добре.