Повітря починало холоднішати, і настав час братися до справи. Я був стомлений, загальмований після напруженого дня й гостро потребував сну. Проте спати не збирався. Допивши вино, я повернув порожню пляшку та все інше, що забрав перед цим, до каюти, а тоді знову замкнув двері. Потому, доки не встиг передумати, поставив вузлик на голову та скочив за борт.
Берег розкинувся неподалік, і узбережжя, як я міг судити, було безлюдним. А це величезне щастя: я б нікому не радив плавати, гребучи однією рукою та втримуючи другою на голові бляшанку з одягом. Вийшовши з моря, я мерщій сховався під кількома великими брилами, роздягнувся й закопав непотрібну одіж у піску. Швидко вбрався в сухе, заштовхав за пояс невеличку торбинку зі своїми пожитками, просунув кинджал у черевик і приготувався завойовувати світ.
Насправді мені хотілося просто знайти якесь тихе місце, де можна було б скрутитися калачиком і подрімати, але я розумів, що це неможливо. Ці люди серйозно ставилися до своєї безпеки, а берег, як довів форт, був їхньою першою лінією оборони. Тепер я мусив проникнути в саме місто.
На променаді вгорі сяяли вогні й лунали голоси, але внизу, де тихо скрадався я, падала тінь. Із берега здіймалися вгору сходи. Я піднявся ними, але ще швидше спустився назад, побачивши неподалік себе двох озброєних чоловіків у формі. Сховався, порахував від двохсот до одного, а тоді поглянув ізнову. Однострої зникли, і тепер виднілося лише кілька людей, що вийшли на вечірню прогулянку. Я злився з ними, прогулявся та за першої ж нагоди повернув на вулицю, що вела геть від берега. На ній були вуличні ліхтарі, відчинені вікна й замкнені двері. Мій одяг, напевно, видавався не надто кричущим, оскільки повз мене, навіть не позирнувши в мій бік, пройшла якась парочка. Я почув попереду музику й невдовзі дійшов до бару, вивіска над яким оголошувала: «ТУТ ВИПИВКА Й ТАНЦІ — ЗАХОДЬТЕ, ЗАСРАНЦІ». Встояти перед таким запрошенням було майже нереально. Я відчинив двері та ступив досередини.
Є певна сила, що формує всі бари в цьому всесвіті. Інакше й бути не може, тому що форма визначається функцією. Функція: доправляти людям ємності з алкогольними напоями. Форма: стільці для сидіння, столи для ємностей. Я зайшов, відтягнув один стілець і сів за вільний столик. Інші присутні не звертали на мене уваги так само, як я не звертав уваги на них. До мене підбігла пухкенька офіціантка в короткій спідниці, ігноруючи свист компанії юнаків за сусіднім столиком і заразом спритно ухиляючись від їхніх хапких пальців.
— Шо нада? — запитала вона, роздувши ніздрі на юнаків, коли ті відсалютували в її бік кухлями з пивом і гучно випили за неї.
— Пива, — сказав я, і вона подалася геть.
Пиво виявилося гострим і холодним. Офіціантка сама відрахувала решту з монет, які я розклав на столі (так тут, схоже, було прийнято), а тоді повернулася за барну стійку.
Щойно я ковтнув пива від душі та витер із рота піну, у дверях з’явився ще один молодик і метнувся до суміжного столика.
— Porkacoj! — хрипко прошепотів він.
Двоє з юнаків незграбно звелися на ноги й кинулись у віддалений кінець бару.
Я поставив пиво, сяк-так позбирав свої монети та дременув за ними. Тут коїлося щось недобре, хоч я й не знав, що саме. Репліка в перекладі звучала як «погані свині», й це, напевно, був місцевий сленґізм, оскільки я не сподівався побачити тут якихось забрьоханих паць. Слово «свині» часто вживають на позначення поліцейських, і, здається, реакція двох молодиків це підтверджувала. А мені обережність не завадила б. Хлопці чкурнули якимось коридором, і коли я туди дістався, у протилежному його кінці саме зачинялися двері. Щойно я поклав руку на клямку, з протилежного боку гучно засигналила сирена, а в щілинах між дверима та їхньою рамою спалахнуло сліпуче світло.
— Що це таке? — промовив хрипкий і гучний голос. — Може, ви драпаєте через чорний хід, бо на парадному наш патруль? Погляньмо на ваші документи.
— Ми не зробили нічого поганого!
— Поки що ви не зробили нічого доброго. Хутчіше, документи.
Я непорушно застиг, сподіваючись, що до поганої свині за дверима не приєдналися його товариші по хліву, ті, що перебували в барі. Грубий сміх, що лунав по той бік дверей, зовсім не здавався веселим.
— Так, так... обидва прострочені? Ви, хлопці, бува не думаєте ухилитися від призову?
— Канцелярська помилка, — проскімлив слабкий голос.
— Нам часто такі трапляються. Ходім.
Зникло світло, стихли звуки кроків. Я зачекав рівно стільки, на скільки вистачило духу, а тоді прочинив двері та залишив бар. У провулку було порожньо, свиня та в’язні вже пішли. Я теж пішов — так швидко, як лише зміг, не зриваючись на біг. А тоді зупинився. Від чого я тікаю? Після відходу поліцейських бар стане для мене найбезпечнішим місцем у місті. Я зупинився в темних дверях і озирнувся на задній вхід. Звідти більше ніхто не з’явився. Я порахував до трьохсот, а тоді, для певності, назад до нуля. Двері стояли зачинені. Я сторожко, готовий негайно втекти, повернувся до бару та заглянув до зали. Жодного поліціянта не було, зате були зародки ідеї.