— Тут написано, що мені всього п’ятнадцять! — обурився я.
— У тебе дитяче обличчя. Тобі це може зійти з рук. Помолодшай на кілька років або йди до армії.
— Я вже почуваюся молодшим. — Я поклав посвідчення до кишені та підвівся. — Дякую за допомогу.
— Та будь ласка. Аби тільки в тебе були рафінадки.
Я вийшов із бару, перетнув дорогу та знайшов темні двері, біля яких можна було зачаїтися. Довго чекати не довелося, бо Джек з’явився невдовзі після мене та почимчикував геть. Я трохи швидше почимчикував за ним. Коли я вже дихав йому в спину, він почув мої кроки й розвернувся.
— Це лише я, Джеку, не турбуйся. Я хотів подякувати тобі за послугу.
— Так, звісно, прошу.
Він повів очима, оглядаючи безлюдну вулицю.
— Джеку, ти міг би зробити мені ще одну послугу. Покажи своє посвідчення. Я просто хочу порівняти його з моїм, аби впевнитися, що капітан не підсунув мені фальшивку.
— Він би так не вчинив!
— Переконаймося в цьому.
У світлі ліхтарів зблиснув клинок мого кинджала, і Джек сягнув рукою під куртку, а тоді тицьнув мені теку, страшенно схожу на мою. Я став до світла, щоб на неї подивитися, а тоді повернув її. Щоправда, Джек був людиною підозріливою, тож перш ніж сховати теку, він глипнув на неї — і в нього премило відвисла щелепа.
— Це ж не моє — це твоє!
— Правильно. Я поміняв їх місцями. Ти сказав мені, що це посвідчення дійсне. То й користуйся ним.
Я пішов під гору, віддаляючись від берега, й обурені вигуки Джека поступово затихли в мене за спиною. Я прямував до кращого району, без кримінальних елементів. І почувався дуже задоволеним собою. Посвідчення могло виявитися дійсним, і Джек у такому разі не втратить нічого.
Та якщо із посвідченням щось не так, це Джекова проблема, а не моя. Сам викопав яму, сам у неї й упав. Це дуже справедливо. А ще я рухався у потрібному напрямку. Далі від узбережжя справді було краще: будівлі стали вищі, вулиці — чистіші, а вогні — яскравіші. А я став утомленіший. Мене покликав до себе ще один бар, і я відгукнувся. Оксамитові портьєри, м’яке освітлення, шкіряна оббивка на меблях, симпатичніша офіціантка. Мій одяг її не вразив, але чайові за принесене пиво вона прийняла.
Насолоджуватися ним я зміг дуже недовго. У цьому місті було чимало поліцейських, і погані свині ходили по двоє. У двері перевальцем ступила одна їхня парочка, і моя душа наблизилася до п’ят. Але чому я стривожився? З моїм посвідченням усе гаразд.
Поліцейські обійшли залу, роздивляючись посвідчення, і кінець кінцем дісталися до мого столика.
— Добрий вечір, офіцери, — улесливо озвався я.
— Кінчай каґалити і показуй, що там.
Я всміхнувся та передав їм теку. Поліцейський, який розгорнув її, роздув ніздрі й задоволено пирхнув.
— Диви, що тут у нас! Це ж Джек, сарака, вийшов зі своєї території. Негарно так робити, Джеку.
— У нас вільна планета!
— Не для тебе, Джеку. Ми всі знаємо про твою домовленість із поліцією бухти. Сиди там, стукай на своїх дружків — і тобі дадуть спокій. Але ти вийшов зі своєї території, Джеку.
— Я зараз піду назад, — пообіцяв я, підводячись і відчуваючи, що потопаю.
— Пізно, — промовили вони в унісон і хвацько надягнули на мене кайданки.
— Страшенно пізно, — додав той, що роздував ніздрі. — Кінчилася твоя робота, Джеку, почалася служба.
Оце й справді викопав яму й сам у неї впав. Цього разу я просто трішечки перехитрував самого себе. Виглядало на те, що в мене щойно почалася нова, захоплива військова кар’єра.
РОЗДІЛ 7
Камера була мала, а ліжко — жорстке, проте я не скаржився. Після напруженого дня, який для мене щойно закінчився, хотілося лиш одного: сну. Я, певно, хропів, уже падаючи на парусинову постіль, бо не пам’ятав, як торкнувся обличчям брудної подушки. Поспавши знесиленим сном, я прокинувся тоді, коли в заґратоване вікно проник сірий промінь світла. Я почувався бадьорим і відпочилим, доки не збагнув, де перебуваю. Мене опанував чорний смуток.
— Що ж, могло би бути й гірше, — весело промовив я.
— Як? — зневірено огризнувся. На це простої відповіді не знайшлося. Мій живіт бурчав від голоду та спраги, і смуток посилився. — Плаксій, — посміхнувся я. — Тобі бувало й набагато гірше. Кинджал забрали, та все інше залишили. У тебе є гроші, посвідчення.
«І відмичка», — додав я подумки. Присутність цього маленького інструментика зігрівала мене, даючи надію на втечу в майбутньому.
— Я голодний! — пролунав юний голос, і загриміли ґрати.
Крик підхопили інші.