— Харчів. Ми не злочинці!
— Мама завжди приносила мені сніданок у ліжко...
Ця остання жалібна репліка не надто мене вразила, але загальний настрій я поділяв, тож долучився до галасу.
— Добре, добре, стуліть пельки, — озвався старший і грубіший голос. — Хавчик уже в дорозі. Щоправда, ви ні на що не заслужили, ухильники.
— Та до каґалу це, сержанте. Щось я не бачу твоєї жирної туші в армії.
Мені страшенно закортіло зустрітися з останнім мовцем: він виказав трохи більше відваги, ніж решта крикунів. Чекати довелося не надто довго, хоча воно навряд чи було того варте. Холодний суп із локшиною та солодкою червоною квасолею — це, як на мене, не найкращий початок дня. Я замислився, як він закінчиться.
Часу на роздуми в мене було вдосталь, оскільки після годування, як у зоопарку, нам дали цілковитий спокій. Я витріщився на потріскану стелю та поволі почав усвідомлювати, що моя недоля, якщо до неї придивитися, не така вже й страшна. Я перебуваю на Невенкеблі, живий і здоровий. Попереду в мене перспективна кар’єра. Я дізнаюся, що й до чого, з’ясую все, що вдасться, про це суспільство, а то й навіть знайду слід Гарса — чи генерала Зеннора, якщо Бібс правильно розчула його прізвище. Він у війську, а зовсім незабаром у війську опинюся й я (це може зіграти мені на руку). А ще в мене відмичка. Слушної миті я тихенько розчинюся в повітрі. А як погано може бути в армії? Я ж був вояком на Спіовенте, і тамтешня підготовка має стати у пригоді...
О, як же ми дуримо самих себе.
Десь приблизно опівдні, коли мої малодушні товариші заходилися ревти, вимагаючи харчу, загриміли, відчиняючись, двері камер. Ревіння змінили жалібні вигуки: нам наказали вийти з камер і скували кайданками в довгу вервечку. Нас було десь із десяток, близьких за віком і понурих із вигляду. Попереду зловісно маячіло невідоме майбутнє. Постійно шпортаючись і лаючись, ми побрели з тюремного корпусу на в’язничне подвір’я, де чекав заґратований транспорт, аби повезти нас назустріч долі. Нас загнали досередини, ввімкнули акумулятор чи паливний елемент, і той безшумно рушив на велелюдні міські вулиці. Одяг тут був дещо інакший, а транспорт мав незвичні обриси, та це могло бути на якій завгодно планеті із просунутою технікою. Не дивно, що тутешні відокремилися від решти цієї занепалої планети. Егоїстично, проте зрозуміло.
Затятим злочинцям не забезпечили таких безглуздих зручностей, як сидіння, тож ми міцно трималися за ґрати та влітали один в одного на поворотах. Худий чорнявий юнак, прикріплений до мого лівого зап’ястка, тремтливо зітхнув, а тоді повернувся до мене.
— Як довго ти тікав? — запитав він.
— Усе життя.
— Дуже смішно. Я протримався шість місяців від дня народження, шість коротких місяців. Тепер усе це скінчилося.
— Та ти ж не помираєш, а просто йдеш до армії.
— А яка різниця? Мого брата призвали торік. Він потай надіслав мені листа. Тоді я й надумав тікати. Знаєш, що він написав?..
Згадавши про це, хлопець округлив очі й затремтів, та доки він заговорив, наш транспорт різко зупинився й нам наказали вийти.
Краєвид на цій вулиці милував би око будь-якому садистові. На площі перед високою будівлею зібралися різні види транспорту. Звідти сотнями, а може, й тисячами виходили молоді чоловіки, всі як один із виразом відчаю на обличчях. У кайданках була тільки наша компашка: всі інші тримали в руках жовті повістки, що потягнули їх назустріч долі. Кільком із них вистачило сил поглузувати з наших пут, але вони не встояли у хорі наших кпинів. Ми принаймні якось спробували — байдуже, що недолуго — уникнути мобілізації до війська. І для представників влади це, схоже, не відігравало жодної ролі. Вони не переймалися тим, як їм вдалося схопити людей. За дверима нас звільнили від кайданів і поставили в одну чергу з усіма іншими. Нас ось-ось мала поглинути безлика військова машина.
Попервах здавалося, що це не так уже й погано. Черги з юнаків потихеньку просувалися вперед, до письмових столів, за якими сиділи пухкі матрони, що могли би бути нашими мамами чи вчительками. Усі вони мали сиве волосся й носили окуляри, з-за яких поглипували, коли не гамселили двома пальцями по друкарських машинках. Урешті-решт я дійшов до своєї матрони, і вона всміхнулася мені.
— Будь ласка, ваші документи, юначе.
Я віддав їх, і вона переписала на кількох бланках дати, імена й неправдиві факти. Помітивши кабель, що тягнувся від її машинки до центрального комп’ютера, я здогадався, що їх також фіксують і зберігають у ньому. Я був радий побачити, як записали мою фальшиву личину: після закінчення добровольчої служби мені хотілося зникнути.