— Ось, — мовила вона, всміхнулась і передала мені жовтувато-бежеву теку з паперами. — Віднесіть їх на четвертий поверх. І щасти вам із військовою кар’єрою.
Я подякував їй (не зробити цього було б неввічливо) і попрямував назад до парадних дверей. Вихід перегороджувала щільна шеренга похмурих військових поліцейських.
— Четвертий поверх, — сказав я, коли найближчий із них холодно поглянув на мене й ударив по долоні кийком.
Кабінки в тутешніх ліфтах були величезні: туди поміщалося до сорока душ за один раз.
І вони не їхали, доки їх не наповнювали. Затиснуті й нещасні, ми піднялися на четвертий поверх для маленької демонстрації того, що на нас чекає. Коли двері зітхнули та відчинилися, до нас підступив обвішаний орденами, весь у нашивках і нагородах розпашілий військовий і заревів:
— Виходьте! Виходьте! Не стійте, як йолопи! Ворушіться! Годі страждати каґальнею, бо інакше каґал буде вам усім. Дорогою візьміть коробку та маленький прозорий пакетик зі столу праворуч. Тоді рухайтеся у віддалений кінець цієї кімнати, а там РОЗДЯГНІТЬСЯ. Тобто зніміть із себе весь одяг. І Я МАЮ НА УВАЗІ ВЕСЬ ОДЯГ! Ваші особисті речі мають опинитись у поліетиленовому пакеті, який треба постійно тримати в лівій руці. Весь ваш одяг має опинитись у коробці, яку треба віднести до столу у віддаленому кінці, де її запечатають, зазначать на ній адресу, а тоді відішлють до вас додому. Там ви заберете її після війни або ж її поховають разом із вами — залежно від того, що станеться раніше. А тепер ВОРУШІТЬСЯ!
Ми заворушилися. Без завзяття, з неохотою, та визнаючи, що вибору в нас немає. В цьому суспільстві, певно, було якесь табу на оголеність, тому що юнаки розійшлися, силкуючись підібратися до стін, і зіщулювалися, знімаючи з себе одяг. Я залишився сам-один посередині кімнати, де насолоджувався несхвальною увагою монстра зі смугами. Швидко долучився до решти. Ті з такою неохотою відкривали свою зіщулену плоть, що я, попри все своє зволікання, все-таки підійшов до столу першим. Там знуджений вояк узяв мою коробку, швидко запечатав її, грубо поставив переді мною й показав на товсті ручки, що звисали зі стелі на еластичних шнурах.
— Ім’я-адреса-індекс-найближчий-родич.
Ці слова, що втратили своє значення від нескінченного повторення, пролунали знову, коли він повернувся по наступну коробку. Я нашкрябав адресу поліційної дільниці, у якій нас утримували, а коли відпустив ручку — стільниця відкрилась, і коробка зникла. Дуже ефективно. Із поліетиленовим пакетом у лівій руці та текою у правій я долучився до групи блідих і голих молодиків, які похнюплено мовчали та чекали на наступні накази. Разом із одягом, здавалося, зникли й усі відмінності між їхніми особистостями.
— Тепер рушайте на вісімнадцятий поверх! — прогримів наказ.
Ми рушили. Зайшли до ліфта (сорок душ одразу), двері зачинилися, двері відчинились — і перед нами постала картина своєрідного медичного пекла.
Гудіння, вигуки тих, хто вимагав уваги, верескливі накази. Лікарі та санітари в білому (чимало з них — із тканинними масками на обличчях) тицялися й кололися в божевільній пародії на медичну практику. Події зливалися між собою, притуплюючи всі чуття.
Якийсь лікар (ну, тобто я гадаю, що то був лікар, оскільки він на шиї мав стетоскоп) забрав у мене теку, кинув її санітарові, а тоді схопив мене за горло. Доки я встиг схопити його за горло у відповідь, він зарепетував до санітара:
— Щитовидка в нормі!
Санітар щось записав, тим часом як лікар натиснув мені на стінку шлунка.
— Грижі відсутні. Кашляніть.
Останнє слово було наказом мені, і я кашлянув, а тим часом його обтягнуті гумою пальці полізли вглиб.
Було ще дещо, та я добре пам’ятаю лише найважливіше. Відділення аналізу сечі, де ми стояли рядами та тремтіли, всі як один тримаючи в руках нещодавно наповнені паперові стаканчики. Наша черга поволі сунула вперед (навшпиньки, бо підлога була мокра), до санітара в білому халаті, з білою маскою, в черевиках і гумових рукавичках, який занурював у кожен стаканчик одноразову піпетку та переносив одну краплю в одне з відділень великої хімічної тарілки. Викидав піпетку до переповненої ємності та споглядав хімічну реакцію. Кричав: «Негативний, наступний!» — і продовжував.
Або огляд на предмет геморою. Описати його детально заважають міркування доброго смаку, але там справді стояли вишикувані юнаки, що нагинались і хапалися за гомілки, тоді як демонічний лікар теж нагинався та пробігав іззаду вздовж їхніх рядів, наставивши на них ліхтарик.
Або ін’єкції... О-о-о, так, ін’єкції. Поки черга на них повзла вперед, я втямив, що юнак переді мною — якийсь бодибілдер. Серед схожих на мундштуки рук і вивернутих досередини колін його засмаглі біцепси та відшліфовані пекторальні м’язи виділялись, як справжній пам’ятник мужності. Він повернувся до мене зі стривоженим виразом на вузлуватих м’язах обличчя.