— Виходьте, — заревів сержант. — Виходьте, виходьте, по десятеро, перша десятка — через оті двері. Наступна десятка — в наступні двері. Не одинадцятка! Чи ти рахувати не вмієш, каґальцю?!
Пролунав зойк болю: уже вкотре було вжито заходи для дотримання дисципліни. Моя десятка жертв причовгала до яскраво освітленої кімнати й почула наказ стати вервечкою. Ми стали обличчям до білої стіни, на якій висів огидний фіалкувато-зелений прапор, без смаку оздоблений чорним молотком. Гордо ввійшов офіцер із маленькими золотими нашивками на плечі та виструнчився перед прапором.
— Це дуже значуща подія, — промовив він голосом, сповненим значущості. І здатним неабияк подіяти. — Військкомати за місцем вашого проживання обрали вас, юнаки, найкращих у країні, добровольцями для захисту нашої любої країни від лихих сил із-за кордону, що прагнуть позбавити нас наших свобод. Тепер настала та врочиста мить, на яку ви всі чекали. До цієї кімнати ви ввійшли веселими юнаками. Вийдете ви з неї сумлінними вояками. Зараз ви виголосите присягу відданих військовослужбовців. Підніміть праву руку та повторюйте за мною...
— Не хочу!
— Це ваш вибір, — похмуро кинув офіцер. — У нас вільна країна, а ви всі — добровольці. Ви можете виголосити присягу. Або ж, якщо бажаєте цього не робити — а це є вашим правом, — можете вийти через невеличкі двері за мною, що ведуть до федеральної в’язниці, де ви почнете відбувати тридцятирічний термін за нехтування демократичними обов’язками.
— Я підняв руку, — проскиглив той самий голос.
— Усі повторюйте за мною. Я — вставте своє ім’я — з власної волі...
— Я — вставте своє ім’я — з власної волі.
— Ми зробимо це знову, і зробимо це правильно, а якщо не вдасться правильно наступного разу, буде лихо.
Ми зробили це знову, і зробили правильно. Повторили те, що він сказав, стараючись не чути власних слів.
— Віддано служити... виказувати повагу до всіх старших за званням... смерть у разі зради... смерть у разі дезертирства... смерть у разі сну на посту... — і так далі аж до кінця: — Присягаюся іменем своєї матері, свого батька та будь-якого божества за власним вибором.
— Опустіть руки, вітаю, тепер ви всі солдати і на вас розповсюджується воєнне право. Перший наказ для вас: кожен із вас має здати пожертву в розмірі одного літра крові через раптове виникнення потреби проведення переливань. Ви вільні.
Кволі від голоду та втоми, із запамороченням від утрати крові та холодним локшиновим супом у животі, що лежав там, наче свинцевий, і досі, ми дійшли до останньої зупинки. Ну, на це ми й сподівалися.
— Ставайте в стрій. Ворушіться. Кожному з вас буде видано одноразову форму; не викидайте її до відповідного наказу. Надягніть форму та підніміться цими сходами на дах будівлі, де на вас чекає транспорт до табору Сліммарко, у якому почнеться ваша підготовка. Перед отриманням форми здайте свою теку. Кожен із вас одержить ідентифікаційний диск зі своїм іменем і особистим номером. Ці диски мають поперечні борозенки посередині для ламання навпіл. Не ламайте їх навпіл, оскільки це воєнний злочин, за який передбачено покарання.
— Навіщо виготовляти їх так, щоб вони ламалися навпіл, якщо їх не треба ламати навпіл? — пробурмотів я вголос.
Юнак поруч мене закотив очі та прошепотів:
— Тому що, коли солдат гине, їх ламають і одну половину надсилають у відділ реєстрації смертей, а другу кладуть йому до рота.
Чому в мене, коли я почовгав уперед, по форму, з’явився дуже сильний металевий присмак у роті?
РОЗДІЛ 8
За будь-яких інших обставин поїздка цим незвичним дирижаблем припала б мені до душі. Він мав форму великої сигари та, без сумніву, містив якийсь легкий газ. Під несучим тілом було підвішено металеву каюту, зовні зі смаком оздоблену фризом із черепів і кісток. Тунельні вентилятори на каюті розміщувалися під кутом, що давав змогу підняти її та просувати вперед; краєвид у вікні, напевно, був чарівний. Але всі вікна, які ми помітили ззовні, було розташовано спереду, в пілотському відсіку, тим часом як нас, призовників, запхали до металевої камери без вікон. Сидіння там були виготовлені з формованого пластику, вкритого нерівними горбками й жахливо незручного; але це принаймні були сидіння. Я опустився на одне з них і зітхнув із полегшенням. За багато годин на призовному пункті ми сідали всього один раз — під час кровопускання. Пластик холодив шкіру крізь тонку паперову матерію одноразової пурпурової форми, а крізь картонні підошви, закріплені на кінцях холош, відчувалася жорстка палуба. Єдиною кишенею в цій жахливій одежині був мішечок спереду, до якого ми позапихали торбинки з особистим майном, через що всі як один стали схожими на подурілих пурпурових сумчастих. Я почувався пригніченим. Але в мене принаймні були товариші. Пригніченими були ми всі.