— Розслабся, давній друзяко, усе під контролем, — відповів я та прогортав купку паперів, аби заповнити його невійськове мовчання. — Просто йди за мною, роби так, як я кажу, і за кілька хвилин ми вже безслідно зникнемо.
— Ну, якщо ми туди зайдемо, то справді безслідно зникнемо! Нас упіймають, закатують, уб’ють...
— Тихо! — крикнув я йому на вухо, і він підскочив так, наче його підстрелили. — Не розмовляй. Не думай! Просто корись, бо інакше втрапиш у такий глибокий каґал, що світу денного більше не побачиш!
Якийсь перехожий сержант схвально всміхнувся й кивнув, тож я здогадався, що на правильному шляху. Мені було огидно чинити так із Мортоном, але іншого шляху не знаходилося.
— Ліворуч — кроком руш!
Він збілів, закотив очі та позбувся свідомих думок. Він міг лише коритися. Ми піднялися сходами та ступили до приміщення з озброєними військовими поліцейськими.
— Стій, вільно! — прокричав я та розвернувся до військового поліцейського, не припиняючи кричати. — Ти... де розташований відділ транспорту?
— Другий поверх, двісті дев’ятий кабінет. Можна вашу перепустку, капрале?
Я холодно зиркнув на нього, перебираючи папери, які ніс, повільно опустив погляд на його чоботи, а тоді знову його підняв. Поліцейський виструнчився, злегка тремтячи, і я здогадався, що він — новачок у цій грі.
— Думаю, ще не бачив брудніших чобіт, — процідив я. Коли його очі ковзнули донизу, я простягнув розгорнуті папери. — Ось перепустка.
Щойно той підняв погляд, я різко згорнув папери.
Поліцейський почав щось говорити, я ж додав агресії в погляд, і він зів’яв.
— Дякую, капрале. Другий поверх.
Я хвацько відвернувся, клацнув Мортонові пальцями, а тоді звернув до сходів. При цьому намагався не брати до уваги дрібні краплинки поту на своєму лобі. Це було дуже виснажливою роботою — і вона ще не завершилась. Я бачив, що Мортон тремтить на ходу, і замислився, скільки ще він зможе протриматися. Та вороття вже не було. Я розчахнув двері кабінету 209 і жестом наказав йому ввійти. Уздовж стіни тягнулася лава, і я показав йому на неї.
— Сиди там і чекай, доки тебе не покличуть, — сказав я, а тоді повернувся до адміністратора. Він саме висів на телефоні, тож махнув рукою приблизно в мій бік. Кабінет позад нього заповнювали кілька рядів письмових столів із заклопотаними вояками за ними. Усі вони, звісно, на мене не зважали.
— Так, сер, негайно в цьому розібратися, сер, — єлейним голосом провадив адміністратор. — Можливо, помилка комп’ютера, капітане. Зараз зв’яжемося з вами ще раз. Дуже прикро, що так склалося.
Я почув, як у його вусі гучно запищав телефон, завершуючи з’єднання.
— Ах ти кавалок каґалу! — прогарчав він і кинув телефон назад на стіл, а тоді поглянув на мене. — Як ся маєте, капрале?
— Я тут, капрале, прийшов побачитися із транспортним сержантом.
— Він поїхав додому за сімейними обставинами. У нього здохла канарка.
— Солдате, я не бажаю вислуховувати огидні подробиці його особистого життя. Хто його замінює?
— Капрал Ґамен.
— Скажи капралові, що я зараз надійду.
— Добре, добре.
Він узяв слухавку. Я протупав повз нього до дверей із табличкою «ТРАНСПОРТНИЙ СЕРЖАНТ — НЕ ЗАХОДИТИ» та відчинив їх. Худий смаглявий чоловік за комп’ютерним терміналом подивився на мене й насупився.
— Ви капрал Ґамен? — запитав я, зачинивши двері та ще раз прогортаючи папери. — Якщо так, у мене для вас добра звістка.
— Я Ґамен. У чому річ?
— У вашому бойовому дусі. Скарбник повідомив, що знайшов у вашій платні накопичувану комп’ютерну помилку і вам, можливо, завинили двісті десять тисяч. Вас просять прийти, щоб це виправити.
— Я знав! На страхування та прання відраховували вдвічі більше, ніж треба.
— Кагальці вони всі. — Мій здогад був правильний: не знайдеться серед живих такої людини, тим паче в армії, яка не була би певна, що в її платіжній відомості є помилки. — Я б запропонував вам доправити туди свою тушку й забрати гроші, поки їх не згубили знову. Чи не дозволите скористатися вашим телефоном?
— Для з’єднання із зовнішньою лінією натисніть дев’ятку. — Він поправив шийну хустку та потягнувся по куртку, а тоді зупинився й дістав із термінала ключ; екран почорнів. — Б’юсь об заклад, там завинили ще більше. Я хочу побачити документи.
За його столом виднілися ще одні двері, і він, на втіху мені, вискочив через них. Щойно вони зачинились, я розчахнув другі двері й вистромив із них голову. Коли адміністратор спрямував на мене погляд, я озирнувся та гукнув через плече: