— Увага! — вигукнув диктор на екрані, розмахуючи аркушем паперу. — Мені щойно було надано нові відомості. Шпигунові й одному його поплічникові вдалося перевестися з цієї бази, незаконно скориставшись тутешнім комп’ютером. Увесь обслуговуючий персонал комп’ютера наразі перебуває під арештом і, ймовірно, буде розстріляний.
Я відвернувся, неспроможний поглянути Мортонові в очі.
— Тепер, коли відомо, де шукати, — байдужо запитав той, — як швидко вони дізнаються, що нас узагалі не було в тій партії? А тоді довідаються, що капрал і сержант, які насправді були в тій партії, не були в тій партії й досі сидять тут, на базі?
— Як швидко? — Я засміявся дуже непереконливим сміхом. — Може, за кілька днів, а може, за кілька тижнів — тут не вгадаєш.
— Як швидко? — Я скрушно зітхнув. — У них є круті комп’ютерні програми. Непогана система безпеки. Я сказав би, що в нас є хвилин із тридцять, доки нас візьмуться шукати.
Мортон затрусився всім тілом так, наче його вдарило струмом у десять тисяч вольт, і почав спинатися на ноги. Я простягнув руку, втримуючи його на місці, а тоді зиркнув на бармена. Той дивився на телевізор.
— Ти маєш рацію, — сказав я. — Забираймося звідси, тільки поволі. Підводься. За мною.
Коли ми попрямували до дверей, бармен глипнув у наш бік.
— Де тимчасова казарма? — запитав я.
— Вийдіть із чорного ходу та зверніть праворуч. Побачимось.
— Ага. Побачимось.
Ми вибрели з чорного ходу й повернули ліворуч. Сутеніло, і це могло нам допомогти.
— У тебе є план? — із завзяттям у голосі поцікавився Мортон. — Ти знаєш, як нам із цього виплутатися.
— Звісно, — відповів я та поплескав його по спині. — Спланував кожен крок. Ходімо сюди.
Я чув натужну життєрадісність у своєму голосі та сподівався, що Мортон їй вірить. Він мав вважати, що я знаю, що роблю, бо інакше міг зламатися. Це була брехня з добрими намірами, заради піднесення його бойового духу.
А що ж мій бойовий дух? Поки що я успішно його втримував, відчуваючи, втім, що мною ось-ось опанує безпросвітний панічний жах. Я тримав його під контролем. Ми протупали далі вздовж ротної лінійки, гублячись у неспокійній масі військових, коли спалахнуло освітлення. Як довго це триватиме? Відповідь крилася в самому запитанні: не дуже. Панічний жах став трохи настирливішим.
Я чув, що знання про те, що тебе мають повісити, чудово зосереджує свідомість. Вішати мене не збиралися, принаймні поки що, та мерзенний подих військової прокуратури мені в спину зосереджував мою свідомість анітрохи не гірше. Коли мене оминув якийсь офіцер, я навіть озирнувся на нього. Озирнувся та зупинився, доки він не щез у натовпі. Мортон кволо посмикав мене за руку.
— На що ти дивишся? Що сталося?
— Нічого не сталося. Усе гаразд. Тепер я точно знаю, як нам діяти далі.
— Що?
— Просто йди зі мною. Я знаю, що вони тут, я їх помітив, коли ми прямували повз них.
— Що, що?
-КНО.
Перш ніж він устиг запитати: «Що? Що? Що?» — я пояснив:
— Квартири для несімейних офіцерів. Там мешкають офіцери, коли не напиваються й не перетворюють життя солдатів на пекло. Ось куди ми йдемо. Туди.
Я показав на яскраво освітлену будівлю з охороною біля парадного входу, з якого висипали офіцери в розкішних військових одностроях.
— Це ж самогубство! — вигукнув Мортон. У його голосі знову з’явились істеричні нотки.
— Нічого страшного, — збрехав я. — Ми проникнемо до цієї будівлі не через цей вхід. Це, як ти кажеш, самогубство. Але там, де є парадний вхід, мусить бути й чорний. А зважаючи на те, який потік людей виливається із цього офіцерського серпентарію, виглядає на те, що сьогодні всі на вахті. Ну, тобто всі, крім нас.
Я безрадісно реготнув, і Мортон скоса глипнув на мене, як на божевільного. Може, я й божевільний. Невдовзі ми це з’ясуємо.
За КНО височіла стіна, і ми попростували вздовж неї. Біля неї тягнувся своєрідний провулок, кепсько освітлений і саме такий, як мені було треба. Тут у стіні були двері, над якими висів світильник. Коли ми чимчикували повз них, я прочитав напис на табличці: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ОФІЦЕРІВ», нагнувся та зав’язав собі шнурки; для обстеження замка знадобився всього один побіжний погляд. Тоді підвівся та попрямував далі. Затримавшись у тіні між двома ліхтарями, я знову нахилився до свого черевика. Щоправда, цього разу видобув відмичку.
— Гаразд, поїхали. Замок — дрібничка, з одним барабаном, я поколупаюся в ньому так легко, як у власних зубах. Зараз ми повернемося назад, а якщо в полі зору нікого не буде, зайдемо в ті двері. Зрозумів?