Єдиною реакцією стало клацання Мортонових зубів. Я взяв його за тремтячу руку й потиснув її.
— Усе гаразд, Мортоне. Ось побачиш. Просто роби так, як я кажу, і невдовзі ми будемо в безпеці. Гарненько й тихенько — поїхали.
Я намагався не перейнятися жодним із Мортонових страхів, але ті були дуже заразливі. Ми зупинилися під ліхтарем; я вставив у замок відмичку. Помацав і покрутив. Двері не відчинилися.
— Хтось іде, — заквилив Мортон.
— Фігня, — пробурмотів я. З мого обличчя стікав піт. — Я такі із заплющеними очима відчиняв.
— Він наближається!
— Із заплющеними очима!
Вони ніяк не відчинялись. Я заплющив очі, притлумив усі чуття та спробував намацати барабани. Клацнув і відчинив двері.
— Заходьмо! — промовив я, потягнувши його за собою та зачинивши двері за нами. Ми привалилися до них спинами, трусячись у пітьмі, тим часом як хтось наблизився, підійшов до дверей... Проминув їх і подався далі.
— Ось, хіба не просто? — сказав я, зіпсувавши ефект своїм тріскучим і рипливим голосом. Утім, Мортон цього не зауважив: я чув, як цокотять його зуби. — Поглянь, гарний садок. Із доріжками для прогулянок, лавами на двох для парочок — усі приємності для щастя офіцерських класів. А за садком — темні вікна їхніх квартир, темні, бо без мешканців. Тож тепер нам потрібно лише знайти вікно, яке можна відчинити...
— Джеку... що ми тут робимо?
— Я гадав, це очевидно. Військові можновладці зараз шукають одного новобранця. Коли їхній комп’ютер видушить із себе наступну новину, вони шукатимуть капрала й сержанта. — Я спробував проігнорувати його стогін. — Тож ми проникнемо до цієї будівлі та станемо офіцерами. Ось і все.
Коли він упав, я підхопив його й обережно поклав на травичку.
— Отак. Відпочинь трішки. Я зараз повернуся.
Третє вікно, яке я спробував відчинити, стояло незамкнене. Я розчахнув його та зазирнув досередини. Неприбрана постіль, розчахнута шафа, порожня кімната. Ідеально. Я повернувся до Мортона, який саме сідав. Коли я вийшов із пітьми, він сахнувся, і я заглушив його крик, хутко затуливши йому рота рукою.
— Усе гаразд. Це майже кінець.
Я проштовхнув Мортона у вікно так, що він упав на ліжко, а тоді зачинив і замкнув вікно за нами. У дверях стирчав ключ, завдяки якому все стало незмірно простіше.
— Послухай, — попросив я, — полежи тут і оговтайся. Я тебе замкну. Будівля, як я розумію, порожня, тож те, що я маю зробити, не займе багато часу. Відпочинь, а я повернуся, щойно зможу.
Я ступав обережно, та в будівлі геть не було життя й панувала могильна тиша. Її мешканці пішли і, як я сподівався, важко працювали. У мене був час покрутити носом, зробити свій вибір і знайти потрібні розміри. Повернувшись до кімнати, я почув приглушений змучений стогін, на який відповів якомога бадьоріше.
— Нова форма — нова личина! — Я передав одяг Мор-тонові. — Одягайся та віддай мені наше старе вбрання. Світла знадвору досить, щоб це було легко. Ось я пов’яжу цю шийну хустку: в тебе сьогодні руки наче не з пліч ростуть.
Одягнувшись, напнувши на голови кашкети та сховавши старий одяг до кошика для брудної білизни, ми вислизнули в коридор. Мортон поглянув на мене, охнув і відсахнувся.
— Не журися — ти маєш такий самий вигляд. Щоправда, ти — другий лейтенант, а я — капітан. Це ж молода армія.
— A-але ж... — затнувся він. — Ти... військовий поліцейський!
— І ти теж. Копів ніколи не допитують.
Щойно я це сказав, ми завернули за ріг і опинилися перед парадним входом. Там стояв майор із текою-планшетом, який підвів на нас погляд і насупився.
— А тепер попалися, — сказав він.
РОЗДІЛ 12
Я різко виструнчився, не вигадавши, що ще зробити, та понадіявся, що Мортон не надто заціпенів, щоб не вчинити так само. Їх було всього двоє: майор і охоронець біля дверей. Чи зможу я, вивівши з ладу майора, добратися до охоронця раніше, ніж він вихопить пістолет? Іще та проблема. Майор дивився на свій планшет. А тепер — хапай його!
Коли я хитнувся вперед, він підвів погляд. Охоронець теж дивився на мене. Я хитнувся назад.
— Я не знайшов вас в аеропорту, — заговорив майор. — Ви, певно, прилетіли більш раннім рейсом. Але в цих вантажних ордерах ідеться про двох капітанів. Хто цей лейтенант?
Вантажні ордери? Двоє капітанів? Я перестав крутити очима та нарешті примусив свій мозок працювати.
— Можливо, сталася помилка, сер. Сьогодні багато плутанини. Не дозволите глянути на ордери?
Він неприязно гмикнув і віддав їх. Я провів пальцем по списку викреслених імен до останніх двох унизу, ще не викреслених. А тоді повернув ордери.