Він почав відповідати, а тоді стулив рота й замислився. Перевів погляд із мене на двері. Тоді помітив ключі, які досі тримав у руці. Поклав їх до кишені та розправив плечі.
— Як скажете, капітане, нічого не сталося. Безглуздо затіювати розслідування й усяке таке. Я залишуся тут. Негайно пришліть зварювальника.
— Чудово, сер. Я про все подбаю.
Біля підніжжя сходів на мене чекав Мортон, а поруч із ним стояв наляканий військовий поліцейський. Я підійшов до нього, прошиваючи пильним поглядом.
— Буду з тобою милостивим, солдате, хоча це й неправильно. Думаю, найрозважливіше було б геть забути про цю справу. Як тебе звати?
— Піп7812, сер.
— Гаразд. Піпе, можеш тепер вертатися до свого підрозділу. Але, якщо я почую якісь чутки чи балачки про замки абощо, ти помреш упродовж доби. Зрозуміло?
— Замки, капітане? На жаль, я не розумію, про що ви.
— Чудово, Піпе. Звітуй сержантові. Скажи йому, що мені терміново потрібен тут зварювальник. Ворушись.
Він заворушився.
— Що це все означає? — спитав Мортон.
— Це означає військові дії, мій друже. Тепер я знаю, чим вони тут займаються. Знаю все про їхні плани вторгнення.
Ось тільки що я міг із цим удіяти?
РОЗДІЛ 13
Коли збори завершились, я постарався поринути у справи подалі від входу до театру. Малоймовірно, що Зеннор упізнає мене з тих часів, коли був капітаном Гарсом. Але навіть мала ймовірність — це вже ймовірність, тож я не ліз йому на очі. Вояки вишикувались і пішли геть; тепер, коли надзвичайна ситуація минула, їх не балували безглуздим транспортом. У розпорядженні майора була машина, та я відмовився від цієї пропозиції.
— А було б добре, якби нас підвезли, — заканючив Мортон, коли машина від’їхала.
— Куди? До в’язниці? Що далі ми від представників влади, то щасливіші маємо бути.
— Я втомився.
— А хто не втомився? Про голод я взагалі мовчу. Знайдімо якийсь заклад, де можна витратити трохи грошей Ґоу...
— Джиме... Джиме ді Ґріз...
Звук був високий і ледь чутний. Невже я чую голоси? Я роззирнувся довкола, та поблизу не було нікого, крім Мортона.
— Ти щось чув?
— Ні. А мав би?
— Не знаю. У мене раптом задзвеніло у вухах. Але присягаюся, я дещо почув.
— Може, то до тебе звернулася та нетля, що сиділа на твоєму плечі. Ха-ха.
— Сам ти «ха-ха». Яка нетля?
— Ота, бачиш? Сидить на твоїх капітанських нашивках. Мені її змахнути?
— Ні. Облиш.
Я повернув голову, кліпнув і ледве встиг розгледіти нетлю. Вона змахнула крильцями, злетіла — і сіла мені на вухо.
— І... аерґропл... негайно.
— Не розумію.
— Тому що я не говорю.
— Стули пельку, Мортоне. Я до нетлі звертаюся, а не до тебе.
У Мортона від висла щелепа, і він хутенько відсунувся вбік.
— Повторіть повідомлення, — попросив я, тимчасово не зважаючи на нього.
— Аеродром... ідіть аеродром.
— Гаразд, іти на аеродром. Ясно. Кінець зв’язку.
Нетля пурхнула геть, і я погладив Мортона по плечі, відчувши, як той тремтить.
— Ну ж бо, не журись. І припини дивитися на мене, як на божевільного. Ця нетля — пристрій зв’язку, та й усе.
— Зв’язку з ким?
— Менше знаєш — ціліший будеш.
— Ти справді шпигун, так?
— І так, і ні. Я тут у власних справах, але певні сторони намагаються втягнути мене у свої справи. Зрозуміло?
— Ні.
— Добре. Ходімо шукати аеродром. Навздогад я сказав би, що він отам, де світять вогні й сідають літаки. Підеш зі мною?
— А в мене є вибір? Можна якось повернутися? Почати з нуля? Ну, тобто ми ж не можемо просто взяти та прокрастися назад до казарми, наче нічого не трапилось, еге ж?
— Сам знаєш, що не можемо.
Він зітхнув і кивнув.
— Знаю. Та я просто не створений для того, чим ми займалися. І де це закінчиться?
Добре запитання. А надії на відповідь поки що було дуже мало.
— Правду кажучи, я не знаю. Але обіцяю тобі, Мортоне, тому що втягнув тебе в це. Для мене найважливіше, понад усе, визволити тебе з халепи й убезпечити. Не питай, як: я цього ще не знаю.
— Не картайся. То ж я відкрив рота перед отим каґальнутим капралом. Тоді все й почалося.
Розмовляючи, ми неухильно прямували до аеродрому. Добре освітлена яскравими вогнями дорога, якою ми йшли, огинала летовище з одного боку, відмежовуючись від нього високою дротяною огорожею. По той бік огорожі вид-нілися трава й автомобільні шляхи. Щойно приземлився великий вантажний транспорт. Під нашими поглядами він важко прокотився повз. Коли він посунув далі, стрімко знизилася зграя чорних птахів і почала клювати щось у траві. Один із птахів розправив крила й полетів до огорожі, а тоді сів по той бік. Схилив голову набік і, дивлячись на мене, заговорив: