Вийти з будівлі виявилося нелегко, і я знову подумки вилаяв себе за те, що взагалі надумав утекти з цього бункера-хмарочоса. Виходити довелося з трьох дверей, розміщених одні за одними, загерметизованих щільно, як вакуумні шлюзи. Наші перепустки вставляли в комп’ютеризовані машини, що гули та клацали, а потім рободавачі вивчали наші «пальчики» й візерунки на сітківках, пересвідчуючись, що дані на перепустках наші. Це сталося тричі, перш ніж загудів і відчинився зовнішній портал і досередини проникнула хвиля теплого повітря, запахів і звуків.
Поки ми спускалися сходами на вулицю, я роззявляв рота, мов селюк. Досі не бачив нічого схожого. Звісно, досвід я мав дуже обмежений, бо це була лише третя планета, яку відвідав. Та й життя на свинобразових фермах Біт О’Хевен і служба на болотах Спіовенте не сприяли підготовці до такого шквалу вражень.
Мене накрило хвилею тепла й запиленого повітря. Воно повнилося різкими запахами, гучними криками й какофонією дивних звуків. Поки тривала атака на мої вуха й ніс, очі вирячилися на кипучу людську масу, дивний транспорт — і чужорідних чотириногих істот. Одна з них, несучи на спині людину й тупаючи по землі великими ногами, пройшла неподалік і повела очима на мене. Її паща відкрилася, оголивши жахливі жовті зуби, й істота голосно завищала. Я відсахнувся, а мої охоронці розсміялися вголос із моєї цілком закономірної реакції.
— Ми захистимо тебе від марґа, — пообіцяв Жирдяй, і вони зареготали від тупого задоволення.
Може, місцевою говіркою істоту й називали марґом, але для мене це все одно був кінь. Я бачив таких на плівках зі стародавньої історії в школі. Цих істот використовували в землеробстві, коли Біт О’Хевен тільки заселили, та невдовзі вони стали жертвами смертоносної місцевої флори й фауни. Вижити зуміли тільки незнищенні свинобрази. Я придивився до коня, до його зубів, що явно належали травоїдному, і збагнув, що той не становить загрози. Проте він був великий. Підійшло ще двоє таких істот, які тягнули схожу на ящик штуку на великих колесах. Водій, який сидів високо вгорі, зупинив штуку, коли Раско йому свиснув.
— Залазь, — наказав Жирдяй і розчахнув двері, припасовані збоку транспортного засобу. Я залишився на місці та з відразою тицьнув пальцем.
— Там же брудно! Хіба флот Ліги не може забезпечити пристойним транспортом...
Раско хвицнув мене ззаду по нозі так, що я повалився вперед.
— Лізь — і не огризайся!
Вони залізли досередини після мене.
— Політика флоту вимагає по змозі застосовувати транспорт місцевого населення для допомоги місцевій економіці. Тому стули пельку й насолоджуйся.
Пельку я стулив, але насолоджуватися не став. Поки ми з гуркотом їхали, я незрячими очима тупився на велелюдну вулицю, розмірковуючи, як найкраще втекти від своїх полонителів, водночас трохи нашкодивши моєму супутникові-садисгу. Зробити це можна буде навіть зараз. Завдати блискавичного удару, тоді покинути їх непритомними в цьому транспорті, а самому розчинитися в натовпі. Я нагнувся й узявся енергійно чухмарити собі щиколотку.
— Мене щось укусило! Тут комахи!
— То покусай і ти їх, — порадив Жирдяй, і обидва охоронці вибухнули гучним юнацьким сміхом.
Чудово. Жоден із них не помітив, як я дістав із черевика відмичку та сховав її в руці. Щойно я, замисливши недобре, повернувся до Раско, наш транспортний засіб хитнувся й став, а Жирдяй, нахилившись, розчахнув дверцята.
— Виходьте, — наказав він, а Раско боляче смикнув за кайданки.
Я витріщився на облицьовану мармуром будівлю перед нами й обурився:
— Це не космопорт!
— А в тебе гарний зір, — посміхнувся Раско, потягнувши мене за собою. — Місцевий аналог лінійного потяга. Ходімо.
Я вирішив, що не піду. Наситився під саму зав’язку їхнім огидним товариством. Але поки що мені доводилося шкутильгати за ними, роззираючись у пошуках якоїсь нагоди — і я побачив її просто перед собою. Дверима під вивіскою, що гордо проголошувала «PYCHER PYSA GORRYTH», користувалися винятково чоловіки. Я, хоча й не знав нічого місцевою мовою, досить легко здогадався, про що йдеться. Відступивши, я показав пальцем.
— Поки ми не сіли в потяг, хочу зайти туди.
— Дзуськи, — відповів Раско. Садист. Несподівано за мене заступився його напарник:
— Заведи його. Дорога довга.
Раско із відразою щось забурчав, але позаяк Жирдяй, очевидно, був старший за нього за званням, штовхнув мене вперед. «Пічер піса» виявився максимально примітивним: під однією стіною звичайне корито, а навпроти — вервечка чоловіків. Я взяв курс на порожнє місце у віддаленому кінці й завовтузився з одягом. Раско стежив за мною з відвертим невдоволенням.