— У транспорт! — наказав полковник. — Ми їдемо!
РОЗДІЛ 14
Сидіти на місці та розслаблятися було майже ніколи. Щойно офіцерів, які хиталися під вагою свого бойового спорядження, викинули зі складу постачання, з’явилися вантажівки, аби відвезти їх у ніч. Скиглячи та нарікаючи разом із рештою скигліїв і нарікальників, ми з Мортоном перекинули торби та зброю за задній борт кузова вантажівки й залізли туди. Коли вона заповнилася трохи вище, ніж під зав’язку, ми, хитаючись, поїхали.
— Подумати тіки: я фойно повернувся до війська. Добровільно, — бідкався офіцер, який важко навалився на мене. Забулькала перекинута догори дном пляшка.
— Поділися з ближнім, поділися з ближнім, — пробурмотів я, видираючи пляшку з його тремтячих рук. Напій у ній був доволі огидний, зате багатий на спирт.
— Ти досі не п’єш? — видихнув я, звертаючись до Мортона й тримаючи в руках пляшку, що стрімко порожніла.
— Я швидко навчаюся.
Він ковтнув, закашлявся, потім знову ковтнув, а тоді здав пляшку її початковому власникові.
Нас накрив якийсь низький гуркіт, і ми мимохіть заплющили очі від яскравого світла. То злетів космічний корабель. Вторгнення почалося. Коли вантажівка з рипінням зупинилась і знайомий уже огидний голос наказав нам вийти, ми захитались і врізались один в одного. На нас уже чекав запеклий супостат, свавільний полковник. Тепер його підтримували радист і зграйка унтер-офіцерів. За ним спокійно крокували до підготовленого транспорту цілі роти й батальйони солдатів.
— А тепер послухайте, — заревів полковник. — Там добрі бійці, і їм потрібні добрі офіцери. На жаль, я можу запропонувати їм тільки вас, товстозадих канцелярських п’явок, покидьків бази. Тому я розподілю вас по одному на роту, сподіваючись, що ви набудете досвіду, перш ніж умерти.
Кепсько. Я пообіцяв Мортонові, що дбатиму про нього, та як це робити, якщо ми опинимося в різних ротах. Я зітхнув. Доведеться порушити перше правило виживання у війську. Тож усупереч основній армійській аксіомі (тримай рота на замку й нікуди не йди добровольцем) я зголосився піти добровольцем. Хвацько виступив уперед і виструнчився, тупнувши підборами.
— Сер! Зад у мене підтягнутий, живіт плаский, і я маю бойовий досвід. Стріляю, як снайпер, і навчаю рукопашного бою.
— А я тобі не вірю! — ревнув мені в обличчя полковник.
Я кинув його на землю, поставив на спину ногу, відібрав зброю, прострелив один із вуличних ліхтарів, а тоді допоміг полковникові стати на ноги та повернув зброю. Коли полковник змахнув гравій зі своєї форми, його лютий погляд розтанув, перетворившись мало не на усмішку.
— Мені стали б у пригоді ще кілька таких, як ти. Тобі дістанеться бойова рота. Як тебе звати?
— Дрем. Уклінно прошу призначити лейтенанта Геска — ось він стоїть — моїм заступником. Він молодий і тупий, але я його навчав.
— Він твій. Виходь. Є ще добровольці?
Я підхопив свої торби, доки він не встиг передумати, та помчав до транспорту, тим часом як Мортон шкандибав позаду.
— Коли ти його збив, я думав, що помру, — видихнув він. — Ти трохи ризикнув.
— Жити в сучасному світі — це вже означає ризикувати, — пафосно заявив я, — тут же стільки канцерогенів і ДТП. А ще ми, здається, можемо зупинитись і покласти торби. Надійшла підмога.
Підбіг завзятий на вигляд сержант із лисою головою, великими вусами та двома рядовими. Ми віддали честь один одному.
— Я виконувач обов’язків першого сержанта Бло. Якщо ви капітан Дрем, то ви — новий командир, — промовив сержант.
— Ви вгадали і з тим, і з тим, сержанте. Передайте цим бійцям оці торби — і вперед.
— Рота закінчує завантаження на борт. Ми відлетимо за десять хвилин.
— Можемо встигнути. Рушаймо.
Просто за нами зник вхідний трап, і зі скреготом почав зачинятися зовнішній люк. До сходів нам довелося лізти по прикручених болтами до палуби ящиках із обладнанням. За два сходові марші знайшлася рота, що розтягнулася від стінки до стінки на гравітаційних подушках. Ми кинулися до своїх подушок і ледве встигли перейти в горизонтальне положення, коли замиготіли червоні вогники й ожили двигуни.
Як минув злет? Та нічого, минув. Прискорення на кораблі було набагато більшим, як на комерційному транспорті, та в цьому й полягає сутність армії. Коли прискорення повернулося до одиничного значення, я підвівся та покликав до себе жестом сержанта.
— Фляги повні?
— Так, сер.
— Хай п’ють, але поки що ніякої їжі...
Із динаміків залунав рев, а за ним — надміру підсилений голос.
— Усім командирам негайно прибути на другу палубу. Усім командирам, негайно.