— Оскільки ми йдемо в бій, я здійсню польове призначення. Виконувачу обов’язків першого сержанта Бло, тепер ви — перший сержант Бло.
Мортон із брязкотом поставив на стіл три похідні склянки, а за ними гупнув торбинкою з помаранчевими кристалами. Я помітив, що він пристосовується до армії.
Повернувся сержант із двадцятилітровою каністрою; із додаванням води в ній мало з’явитися сорок літрів відмінного напою, що, своєю чергою, повинен був зробити цю мандрівку більш стерпною.
Ми цокнулися кухлями й жадібно випили.
— Доволі огидна штука, — зазначив Мортон, простягнувши порожню склянку, щоб отримати ще. — Тепер ти можеш розповісти нам, про що довідався?
— У мене є як добрі, так і добрі новини. Перша добра новина така: ми вторгнемося на неймовірно багату й досі незнану планету із назвою Хоєцький і окупуємо її. По-друге, там, судячи з усього, немає жодної системи оборони. Ні війська, ні поліції, нічого.
— Це неможливо, — промовив сержант.
— Рано чи пізно на просторах галактики можливо все. Сподіваймося, що повідомлення відповідає дійсності, бо тоді вторгнення, звісно, буде легким.
— Я думаю, це пастка.
Сержантові досі не вірилось. Я кивнув.
— Генерал, здається, думає так само. Він певен, що там переховується таємна армія.
— Необов’язково, — заперечив Мортон. — Перш ніж вступити до армії, я вивчав історію. Тому можу вам сказати. Людство живе по-різному. Як ви, капітане, дуже справедливо зауважили, рано чи пізно на просторах галактики виникало багато різних суспільств, форм державного устрою...
— Якщо є державний устрій, то є й армія. Так має бути.
Від випивки сержанта потягнуло на полеміку, а Мортона — на сльози. Настав час закривати бар.
— Так. — Я зіп’явся на ноги й заштовхав каністру зі спиртом під стіл, подалі з очей. — Сержанте, зберіть унтер-офіцерів. Повідомте їм те, що я розповів вам про вторгнення, і накажіть переказати це солдатам. Наразі все.
За сержантом зачинилися двері, а Мортон зронив голову на стіл і захропів. Він, безумовно, був дешевим п’яничкою. Я допив огидну, хоч і однозначно смертоносну помаранчево-спиртову суміш і почув обурене бурчання в животі. Чи, може, то він з голоду? Від того недоїденого стейка в офіцерському клубі минуло багато часу, за який я подолав велику відстань. Попорпавшись у своєму клумакові, я знайшов кілька із виданих нам пайків. На одному червонястому тюбикові була етикетка «ХОТ-ЦЮЦЯ НА ОБІД». Дрібнішим шрифтом там було зазначено, що він розрахований на двох осіб, а відкрити його можна, пробивши біле кружальце на кінці. Я витягнув із чобота бойовий ніж і завзято штрикнув його. Тюбик миттю неймовірно розжарився й обпік мені пальці. Я впустив його на стіл, де той загуркотів, зашипів і почав розростатись. Я залишив ніж напоготові на той випадок, якщо тюбик на мене нападатиме. Оболонка з характерним звуком розірвалась, і він розрісся в сосиску завдовжки з передпліччя. Вигляд вона мала огидний, зате пахла незле. Я відтяв від неї кінець, настромив на ніж і з’їв. Не вистачало хіба що пива.
Так життя тривало далі. День минав за днем, як гойдання великої червоної ковбаси. Хай як добре смакувала хот-цюця вперше, я зненавидів ті нещасні сосиски. Власне, їх відтоді зненавиділи ми всі: через якийсь дрібний огріх під час поквапливого навантаження транспортів і відльоту на борту з їжі виявилися лише хот-цюці. Їсти ті огидні штуки довелося навіть генералові, і йому це не сподобалося.
Ми проводили збори та наради, відомості з яких я завжди негайно переказував воякам. Знов і знов чистили свою зброю, заточували ножі, влаштовували медогляди на предмет венеричних хвороб, щоб не дати розслабитися медикам, і пили спирт, аж поки не спливло п’ятнадцять днів і офіцерам не наказали прибути на чергові збори.
Ці збори відрізнялися від попередніх. Юрба офіцерів довкола генерала Ловендера гуділа, перемовляючись й активно розглядаючи мапи. Щойно нас усіх зібрали, генерал підвівся й гупнув кулаками по столі.
— Вторгнення почалося!
Він зачекав, доки радісні вигуки вщухли, а тоді продовжив.
— Перші розвідники спустились і повідомляють про відсутність опору. Поки що. Та ми маємо бути насторожі, бо все це може бути хитрістю, щоб заманити нас до якоїсь пастки. Ви всі одержали накази, ви знаєте, що робити, тож говорити більше нічого. Ми сідаємо за дві години. Виставте час на своїх годинниках. Ось і все. А... Ще одне, хлопці: всипте їм перцю!
Знову розляглися шалено радісні крики, а тоді ми побігли назад, розповідати солдатам, що чекає попереду.