— Ne faru nenion! — вигукнув я. — Vi estas kaptito. Manoj en la aeron!
— Як цікаво, — озвався він, розвертаючись, і всміхнувся. — Чужинці, що спілкуються чужою мовою. Вітаю, чужинці, вітаю на Белльґаррікській генераторній станції номер один.
— Я вас розумію! — промовив я. — Ви розмовляєте діалектом нижньоінглійської, як у нас на Біт О’Хевен.
— Не можу сказати, що чув про цю місцину. У вас дивний акцент, але мова однозначно та сама.
— Що він торочить? — запитав перший сержант. — Ви знаєте його говірку?
— Так. Вивчив її в школі. — Це було правдою. — Він вітає нас із прибуттям сюди.
— Тут ще хтось є?
— Добре запитання. Поставлю його йому.
— Звісно, є й інші працівники, та вони точно сплять. Змінні робітники. Неодмінно розкажіть мені більше про себе та своїх друзів. Мене звати Штірнер. А вас?
Я почав відповідати, та зупинив себе. Так війни не ведуть.
— Моє ім’я не має значення: я прийшов повідомити вас, що тепер цю планету контролюють збройні сили Невенкебли. Ви не постраждаєте, якщо співпрацюватимете з нами.
Я переклав ці слова есперанто, щоб мої солдати знали, що відбувається. І звелів сержантові розповісти про змінних робітників. Ґречно зачекавши, коли я закінчу, Штірнер заговорив.
— Це все дуже захопливо, сер! Збройні сили, кажете? Це, певно, означає «зброя». Ви якраз несете із собою зброю?
— Так. І візьміть до уваги: якщо на нас нападуть, ми будемо захищатись.
— Я б не став цим перейматися. Як стійкий прибічник індивідуального мутуалізму я б нізащо не завдав шкоди іншому.
— Але це зробила б ваша армія — чи ваша поліція! — схитрував я.
— Я, звісно, знаю ці слова, проте не бійтеся. Тут немає ні армії, ні поліції. Можна запропонувати вам частування? Щось я кепсько приймаю гостей.
— Аж не віриться, що це відбувається насправді, — пробурмотів я. — Сержанте, зв’яжіться зі штабом генерала Ловендера. Доповідайте, що ми вступили в контакт із ворогом. Жодних ознак опору. Інформатор стверджує, що немає ні збройних сил, ні поліції.
Під пильним наглядом моїх озброєних солдатів Штірнер відчинив одну шафку й дістав високу пляшку незвичної форми. Поставив її на стіл разом із тацею з келихами.
— Вино, — пояснив він. — Дуже хороше, для особливих гостей. Сподіваюся, воно сподобається вам і вашим товаришам.
Він передав мені один келих.
— Спершу скуштуйте його самі, — з військовою підозріливістю запропонував я.
— Мені аж соромно стає від вашої ґречності, безіменний пане.
Він трохи надпив, а тоді передав келих мені. Вино було дуже добре.
— Тут сам генерал говорить, — з тривогою гукнув сержант, підбігши до нас із радіо.
— Це капітан Дрем.
— Дреме, як розуміти це повідомлення? Ви знайшли ворога?
— Я зайняв генераторну станцію, сер. Втрат немає. Опору теж.
— Ви вступили в контакт першими. Яка в них система оборони?
— Її не існує, генерале. Вони зовсім не чинили спротиву. Мій полонений стверджує, що тут немає ні війська, ні поліції.
Генерал недовірливо загмикав.
— Я пошлю по вас із полоненим гвинтокрил. Хочу допитати полоненого особисто. Кінець зв’язку.
Чудово. Мені геть не хотілось опинитися серед військового начальства. Надто вже висока була ймовірність, що з’явиться генерал Зеннор і впізнає мене за старими добрими часами, коли він звався Гарсом. Інстинкт самозбереження спонукав мене шаснути в нірку. Але моїм особистим потребам суперечила можливість урятувати не одне життя. Якщо зумію переконати армійських дурбеликів у тому, що опору справді не буде. Інакше якийсь надміру агресивний каґалець неодмінно занервує й почне стріляти. Тоді до нього долучаться всі його істеричні дружки, і... Це був дуже реалістичний сценарій. Я мусив докласти зусиль, аби його уникнути.
— Наказ від генерала, — сказав я своїм солдатам, що чекали на мої пояснення. — Я мушу привезти йому полоненого. Транспорт уже вирушив. Сержанте Бло, ви за старшого, доки сюди не надійде вам на заміну лейтенант Геск. Переберіть керівництво на себе. І подбайте про вино.
Сержант віддав честь, і, щойно я пішов, солдати вже тягнулися по пляшку. Якби ж то мені були доступні такі прості військові задоволення...
— Ви йдете зі мною, — сказав я Штірнерові й показав на двері.
— Ні, я зобов’язаний залишатися тут. На жаль, я не можу зробити вам таку послугу.
— Ви зробите послугу не мені, а власному народові. Там велика армія. В ній усі мають отаку зброю. Зараз вона висаджується у вашій країні для її захоплення. Можливо, будуть убиті люди. Але, якщо я повезу вас до командира і ви зумієте переконати його, що ваш народ не опиратиметься, це врятує не одне життя. Ви мене розумієте?