— А як же той балакучий птах і все інше?
Я приклав палець до губ і поглянув на двері. Мортон спантеличено замотав головою, а я заговорив, поки він не встиг щось додати.
— Ти маєш на увазі той анекдот про балакучого птаха, який я збирався тобі розповісти? Про школяра, що мав балакучого птаха, який обернувся на алкоголіка та став місіонером? Я пам'ятаю цей анекдот, але останню фразу забув.
Тепер Мортон дивився на мене так, ніби я з’їхав з глузду. Роззирнувшись довкола, я побачив, що лежу на тоненькому матраці, розкладеному на дуже запорошеній підлозі. У поросі я написав пальцем: «ТИХО — МОЖЛИВО, ВОНИ СЛУХАЮТЬ!» Подивився йому в обличчя, аж поки до нього не дійшло, а тоді стер послання.
— Хай там як, Мортоне, зараз мені не хочеться розповідати анекдоти. Де ми?
— У великій будівлі, що в місті. Схоже, її захопила армія. Тут, певно, влаштували штаб абощо. Я знаю тільки, що мене поспіхом сюди привезли, обробили, а тоді закинули до тебе. У будівлі повно вояків.
— Цивільні є?
— Я не бачив жодного...
Коли у дверях заторохтів замок і вони відчинилися, ми обидва підвели погляд. Досередини посунула юрба озброєних військових поліцейських і наставила на нас пістолети. Лише після цього ввійшов генерал Зеннор. На шиї в нього була пов’язка, а в очах — потужне бажання вбивати.
— Зенноре, ти впевнений, що тепер у безпеці? — якомога ласкавіше запитав я.
Він підійшов і копнув мене в бік.
— Які ми сміливі... — видихнув я крізь біль. — Копнути пораненого, що лежить.
Він ізнову відвів назад чобіт, передумав, а тоді вихопив пістолет і спрямував його мені межи очі.
— Виведіть другого ув’язненого. Залиште нас самих. Принесіть мені стілець.
Що не кажіть, а у війську просто обожнюють виконувати накази. Мортона під гучні команди й тупіт чобіт квапливо поволокли геть, поліцейські зникли, і з’явився дерев’яний стілець, який шанобливо підсунули генералові під п’яту точку. Він повільно сів, не зводячи з мене ні очей, ні дула пістолета. Заговорив він аж тоді, коли двері клацнули й зачинилися.
— Я хочу знати, як ти сюди потрапив, як пройшов за мною слідом. Хочу знати все.
«Чому б ні?» — подумав я, потираючи зболений бік. Я почувався надто покоцаним, щоб вигадувати якусь складну побрехеньку, та й потреби в ній не було. З правдою буде простіше. Звісно, трохи відредагованою.
— Все, Зенноре? Чому б ні? Востаннє я бачив тебе тоді, коли ти продав нас униз за течією річки на Спіовенте. Це сувора планета, і таким старим, як Слон, там не місце. Він там помер, а отже, ти винен у його смерті.
Він торкнувся пов’язки на своїй шиї та прогарчав:
— Розказуй далі.
— Розказувати вже майже нічого. Кілька воєн, убивства, тортури — усе як завжди. Я вижив, але мене врятував флот Ліги, який також заарештував мене та привіз сюди. Я втік від нього та знайшов тебе завдяки єдиній твоїй великій помилці.
— Що за маячню ти верзеш?
— Це не маячня. Це правда, капітане Гарс. Хіба дівчину, Бібс, не заарештували через тебе за продаж наркоти?
— Це не важливо.
— Для Бібс це було важливо! На жаль для тебе, вона тепер вільна, а перш ніж піти, розповіла мені, як тебе знайти. Ось і вся історія.
Він задумливо підняв пістолет, гладячи одним пальцем спусковий гачок. Я спробував цього не помічати.
— Ще аж ніяк не вся. Це ти — той шпигун, що висадився в Маргавено?
— Так. І проникнув у твою недисципліновану й некомпетентну армію. А тоді пішов на підвищення, доки не схопив тебе за шию й не придушив як слід. Коли ти прокинешся серед ночі в холодному поту, згадай: я цілком міг тебе застрелити. То ти мене застрелиш чи просто граєшся з цим пістолетом?
— Не спокушай мене, дрібното. Це було б марнотратством. Я знайду твоїй смерті краще застосування. Тебе та твого поплічника судитимуть і визнають винними за низкою обвинувачень. Напад на старшого за званням, вдавання із себе офіцера, загроза військовій безпеці. Опісля вас обох розстріляють. Прилюдно.
— І що це дасть?
— Це переконає впертюхів цієї планети в тому, що ми дотримуємо свого слова. Вони — безкровний, безхребетний народ, що дозволив нам прийти й забрати в себе планету. Тепер вони ниють, що хочуть її назад. Відмовляються виконувати будь-яку роботу, доки ми не полетимо. Вони всі пішли з роботи. Місто невдовзі буде паралізовано. Твоя смерть змінить ситуацію.
— Я не розумію, як.
— А я розумію. Тоді вони знатимуть, що я слів на вітер не кидаю. Якщо вони не йтимуть на співпрацю, ми братимемо заручників і розстрілюватимемо їх.
Я підхопився на ноги, палаючи гнівом.
— Ти лихе нікчемне падло, Зенноре. Треба було тебе вбити, коли я мав таку можливість.