— Ну, ти цього не зробив, — відказав він. А тоді, коли я скочив на нього, вистрілив.
Куля, напевно, пролетіла повз мене, та від вибуху я оглух. Я впав, і він ще раз мене копнув. А потім кімнату заповнили поліцейські, що норовили всі разом по мені потоптатися.
— Досить! — вигукнув Зеннор, і чоботи відступили. Я стояв навкарачки й дивився на нього крізь криваву імлу. — Причепуріть його, вдягніть у свіжу форму, і другого теж. Суд за дві години.
Я, певно, був у неадекваті від копняків, бо дуже нечітко усвідомлював, що наді мною працюють, що знову з’явився Мортон, що час поволі тече. Майже повернувся до реальності аж тоді, коли зрозумів, що він здирає з мене сорочку.
— Відпусти. Я й сам можу.
Я покліпав на свіжу форму на стільці, на чистого, вбраного в однострій Мортона, що знову став рядовим. Таким було й моє нове старе звання. Кинувши скривавлену сорочку на підлогу, я стягнув із себе чоботи, щоб мати змогу зняти ще й штани. Чоботи. Чоботи? Чоботи!
Я постарався не всміхнутися на весь рот і не виказати себе на той випадок, якщо у приміщенні є жучки.
— Ти знаєш про суд?
Мортон похмуро кивнув.
— Скільки ще в нас часу?
— Десь із годину.
Запитуючи, я просунув пальці у правий чобіт і відкрив крихітне відділення, сховане в підборі. Година. Ми на той час уже давно щезнемо! Я постарався, аби на моєму обличчі не вималювалася нова радість. Тихцем вийняти відмичку, тихцем відчинити двері, тихцем вийти в коридор і розчинитися в безликості війська.
Ось тільки відмички на місці вже не було ...
— Зеннор передав мені для тебе дивне повідомлення, — промовив Мортон. — Він звелів мені зачекати, поки ти роззуєшся, а тоді сказати тобі, що так ти не вийдеш. Я не знаю, що це означає, та він говорив, що ти знатимеш.
— Знаю, знаю, — втомлено зронив я й закінчив переодягання. Лише негідник може впіймати негідника, а той негідник Зеннор, очевидно, знав усе про відмички.
Годину по тому по нас прийшли. Скажу, що це супроводжувалося великою військовою помпою: бряжчала начищена зброя, гучно лунали накази, гупали підбори чобіт. Ні мені, ні Мортонові не хотілося підігравати цій мілітаристській дурні, та вибору ми не мали, бо нас спутали й потягнули силоміць. Уздовж коридору, зі сходів, а тоді на вулицю. Із таким самим бряжчанням і криком нас випхали на нещодавно збудовану платформу, на якій, судячи з усього, мав відбутися показовий суд. Із охороною, суддями, кліткою з ґратами, сигналістами — і великим натовпом глядачів із цивільних унизу. Їх, очевидно, привели туди силоміць, бо вони й досі стояли в оточенні озброєних вояків. Іще півдесятка з них сиділо на платформі. Усі сивочолі або лисі. Серед них я впізнав Штірнера з генераторної станції. Побачивши, як мене замикають у клітці, він підвівся й підійшов до мене.
— Що вони з вами роблять, капітане? Ми нічого тут не розуміємо...
— Ви розмовляєте мовою есперанто! — роззявив я рота.
— Так. Цю цікаву мову знайшов у своїй бібліотеці один із наших провідних лінгвістів. Декілька з нас вивчили її минулого вечора через проблеми у спілкуванні з...
— Негайно поверніть на місце оту людину! — звелів Зеннор із лави, на якій, звісно, сидів у ролі головного судді. Військова юстиція.
— Не можу повірити в те, що відбувається! — промовив Штірнер, коли його квапливо повели назад до стільця.
Хоча він і його товариші спробували запротестувати, їх зацитьнули ревом сигналізації та сумними фактами інсценованого суду. Я вдав, ніби заснув, але мене розштовхали. Мортон витріщався порожніми очима у простір. Під час завершальної промови судді я по-справжньому задрімав, бо однаково почувався не так добре, і послухав уважно лише тоді, коли нас обох зіп’яли на ноги. Тоді говорив Зеннор.
— ...представлені проти вас докази. Таким чином, цей суд постановляє: перевезти вас звідси до місця позбавлення волі та тримати там до восьмої нуль-нуль завтра, після чого перевезти на місце страти та розстріляти. Заберіть їх.
— Оце так правосуддя! — вигукнув я. — Мені й слова не дали мовити на цьому фарсовому суді. Я бажаю зробити заяву зараз.
— Примусьте ув’язненого мовчати.
Мені затиснула рота якась волохата рука, яку потім замінив ганчір’яний кляп. Із Мортоном повелися так само, хоча він, здавалося, майже не усвідомлював, що коїться. Зеннор жестом підкликав перекладача з мікрофоном.
— Скажіть їм, хай прослухають дуже важливе оголошення, — наказав він.
Підсилений переклад загримів над юрбою, а та мовчки його вислухала.
— Я привів вас сюди, оскільки надто багато з вас вдалося до зумисної непокори. Ця ситуація зміниться. Ви побачили звершення невенкеблійського правосуддя. Цих двох ув’язнених визнано винними в низці кримінальних правопорушень. Покаранням за ці злочини є смертна кара. Вони помруть завтра о восьмій. Вам зрозуміло?