Натовпом слухачів прокотилося бурмотіння, і Штірнер підвівся. До нього потягнулись охоронці, та Зеннор їх зупинив.
— Я певен, що говоритиму за всіх присутніх, — сказав Штірнер, — якщо попрошу дещо пояснити. Усе це дуже збиває з пантелику. А найбільше в усьому цьому збиває з пантелику ось що: як ці люди знають, що завтра помруть? Вони не здаються хворими. А ще ми не розуміємо, звідки вам відомо, о котрій саме годині вони підуть із життя.
Зеннор вражено поглянув на нього, а тоді зірвався на крик.
— Ви що, такі дурні? Невже ця відстала планета заселена вродженими дебілами? Ці двоє завтра помруть, бо ми застрелимо їх із вогнепальної зброї. Це — вогнепальна зброя! — заволав він, вихопивши пістолет і вистреливши з нього в дерев’яну трибуну перед собою. — Вона стріляє кулями, вони продірявлюють людей, а завтра вогнепальна зброя вб’є цих двох злочинців! Ви ж не вегетаріанці. Ви забиваєте тварин на м’ясо. Завтра ми так само заб’ємо цих двох людей. Тепер вам достатньо зрозуміло?
Штірнер, пополотнівши, знов опустився на стілець. Зеннор схопив мікрофон, і його підсилений голос прокотився над натовпом.
— Вони помруть, а ви побачите, як вони помруть! Тоді до вас дійде, і ви будете виконувати наші накази й робитимете те, що ми вам скажемо. У разі непокори ви будете винні так само, як ці двоє, і вас розстріляють, як цих двох. Ми розстріляємо вас, уб’ємо вас і розстрілюватимемо та вбиватимемо вас далі, доки ті, хто вціліє, не зрозуміють нас і не почнуть коритися нам і робити саме так, як їм скажуть...
Його слова поступово стишилися й заглухли, коли він утратив слухачів. Люди на платформі підвелися, повернулися до нього спинами й пішли геть. Так само, як і всі, хто був на вулиці. Вони не штовхалися й не вдавалися до насильства. Коли їх хапали солдати, вони просто виривалися, не б’ючись. Тим часом інші — ті, кого не тримали, — проштовхувалися повз них і прямували геть. На вулиці утворився бурхливий хаос. Зеннор, напевно, усвідомив, що наразі досягти чогось без насильства неможливо. Він був злючий і смертоносний, але не дурний.
— Зараз можете йти, — оголосив він. — Хай вони йдуть. Ідіть і пам’ятайте мої слова, а завтра вранці поверніться сюди й подивіться, як помруть ці в’язні. Опісля ви отримаєте нові накази. І ви їх виконуватимете.
Він подав сигнал нашим охоронцям, і нас із Мортоном зіп’яли на ноги й поволокли назад до камери. Оскільки щодо нас не було видано більше жодного наказу, нас закинули до в’язничної камери спутаними та з кляпами в роті.
Коли у дверях повернувся ключ, ми перезирнулись у приглушеній тиші.
Якщо в мене були такі очі, як у Мортона, то я мав дуже, дуже наляканий вигляд.
РОЗДІЛ 18
Так ми пролежали неприємно довго — поки двері не відімкнули й досередини не ввійшов дебелий військовий поліцейський, який приніс на тацях нашу вечерю. Він опустив на нас погляд і наморщив лоба. Я мало не бачив, як його млявими синапсами повільно течуть думки. Є їжа. Нагодувати в’язнів. В’язні з кляпами. Їсти не можуть... Приблизно тоді, коли його мисленнєві процеси досягли цього етапу, він озирнувся та кинув через плече:
— Сержанте, тут типу є проблема.
— Якщо ти докучаєш мені без причини, то в тебе справді проблема, — відповів сержант, притупавши до камери.
— Дивіться, сержанте. Я взяв цю їжу, щоб нагодувати в’язнів. Але вони з кляпами й не можуть їсти...
— Добре, добре — із цим я розберуся сам.
Він дістав ключі, відімкнув мої пута й повернувся до Мортона. Я здушено застогнав крізь кляп, розім’яв зболені пальці та щосили спробував сісти. Сержант дав мені копняка, і я застогнав іще гучніше. Він з усмішкою пішов. Я витягнув кляп і пожбурив його у двері, що зачинялися. Тоді підсунув до себе тацю, бо, попри все, відчував голод. Доки не поглянув на неї, а тоді відштовхнув.
— Хот-цюці, — сказав Мортон, випльовуючи дрібні клаптики тканини. — Я їх занюхав, ще коли принесли таці.
Він трохи попив води з чашки, і я вчинив так само.
— У мене тост, — сказав я й цокнув чашкою об його чашку. — За військову юстицію.
Якби ж то я був такий крутий, як ти, Джиме.
— Я не крутий. Просто приховую свої страхи. Бо з цієї халепи я виходу просто не бачу. Якби у мене залишилася відмичка, ми, може, й мали б сякий-такий шанс.
— Це те повідомлення, яке передав мені генерал?