— Воно. Тепер ми можемо хіба що сидіти й чекати на ранок.
Я сказав це вголос не для того, щоб засмутити Мортона ще більше (а це однозначно було неможливо), а для вух тих, хто слухав установлені в камері жучки. Жучки могли бути й оптичними, тож я побродив камерою й ретельно пошукав, але не побачив жодного. Тому довелося ризикнути. Я з’їв частину своєї хот-цюці, запиваючи її мерзенні шматки щедрими ковтками води та водночас якомога тихіше збираючи відкинуті ланцюги й накручуючи їх на кулак. Тупий поліцейський прийде по таці й, можливо, буде неуважним.
Коли ключ заскреготів у замку наступного разу, я щільно притиснувся до стіни, тримаючи броньований кулак напоготові. Двері прочинились, і сержант військової поліції гукнув:
— Гей, ти, за дверима. Негайно кинь оті ланцюги, бо не доживеш до розстрілу вранці.
Я стиха вилаявся, сховав залізяччя на протилежному боці кімнати, пішов до віддаленої стіни й сів під нею. Там було добре сховано оптичний жучок.
— Котра година, сержанте? — запитав Мортон.
— Шістнадцята нуль-нуль.
Він тримав пістолет, тим часом як інші поліцейські прибирали таці й ланцюги.
— Мені треба до туалету.
— Не раніше, ніж о двадцятій. Такий наказ генерала.
— Скажіть генералові, що я вже привчений до горщика, — крикнув я у двері, що зачинялися.
Подумати тільки: я ж тримав у руках його шию! Якби мене не вдарили, чи витримав би я всі три секунди й убив би його? Я просто не знав. Але якщо тоді я не був готовий, то тепер мені здавалося, що таки зміг би.
Згодом нас по одному та в супроводі численних охоронців провели вздовж коридору, а тоді замкнули на ніч. Із увімкненим світлом. Не знаю, чи спав Мортон, але мені після грубощів, яких я зазнав, був приємний навіть тоненький матрац. Я звалився й більше не розплющував очей, доки мене не розбудив знайомий брязкіт під дверима.
— Шоста нуль-нуль, і ось ваша остання трапеза, — з великим задоволенням промовив сержант.
— Знову хот-цюці?
— Як ти тільки здогадався?!
— Забери їх. Я помру, проклинаючи тебе. Твоє ім’я буде останнім, що злетить із моїх вуст.
Якщо його й вразила моя погроза, то він цього не показав: просто кинув таці на підлогу й потупав геть.
— Зосталося дві години, — сказав Мортон, і в його оці зблиснула сльоза. — Мої рідні не знають, де я. Вони ніколи не дізнаються, що зі мною сталося. Коли мене спіймали, я був у бігах.
Що я міг сказати? Що міг зробити? Вперше за моє коротке й доволі щасливе життя я відчув цілковиту зневіру. Лишилося дві години. І безвихідь.
Що то за запах? Я принюхався й закашлявся. Запах був дуже різкий — і досить сильний, аби прорватися крізь мою безпросвітну тугу. Кашлянувши ще раз, я побачив, що з підлоги в кутку камери здіймається цівка диму. Мортон сидів до кутка спиною і, здавалося, не помічав цього. Я зі здивуванням спостерігав, яку підлозі з’явилася риска, що диміла, як вона розширилась і крутнулась. А тоді роздивився, що з деревини нерівним колом просочуються темні випари. Мортон, кашляючи, роззирнувся навкруги.
— Що?.. — сказав він, а з дерев’яної підлоги саме випав круг.
Із темряви внизу вигулькнула сива голова чоловіка.
— Не торкайтеся країв дірки, — попередив Штірнер. — Це дуже сильна кислота.
У коридорі пролунали крики та швидкий тупіт ніг. Я допоміг Мортону зіп’ястися на ноги та підштовхнув його вперед.
— За нами стежать — чують усе, що ми кажемо! — гукнув я. — Хутко!
Штірнер шаснув униз, щезнувши з поля зору, а я штовхнув Мортона слідом за ним. Коли на дверях загримів замок, я стрибнув у дірку сам.
Я приземлився, упавши на бік, покотився й вилаявся, бо мало не розчавив Мортона. Той і досі стовбичив у заціпенінні, ні на що не реагуючи. Штірнер тягнув його за руку, намагаючись підвести до іншої дірки в підлозі кімнати. Я взяв Мортона на руки й підніс до дірки, а тоді просто кинув униз. Почувся вереск, а тоді — глухий удар. Штірнер спустився за ним, мудро скориставшись приставленою драбиною.
Із кімнати вгорі долинув звук важких кроків. Я вхопився за край дірки, повиснув і, стрибнувши, приземлився. У напівтемний підвал.
— Сюди, — гукнула якась дівчина, притримуючи відчинені двері у віддаленій стіні.
Штірнер морочився з Мортоном, намагаючись його підняти. Я відштовхнув його, узявся за Мортона й закинув собі на плече. А тоді побіг. Дівчина зачинила й замкнула за нами двері, а тоді розвернулася й подалася за Штірнером. Я щодуху пошкандибав за ними. Ще одні двері, які також замкнули за нами, коридор, а тоді нові двері.
— Поки що ми в безпеці, — промовив Штірнер, зачинивши й замкнувши останні двері. — Льохи доволі просторі, а всі двері замкнено. Ваш друг постраждав?