— Бр-р... — промовив Мортон, коли я поставив його на ноги.
— Гадаю, просто ошелешений. Хочу подякувати...
— Якщо ви не проти, поговоримо згодом. Нам треба якнайшвидше визволити вас звідси. Я мушу покинути вас за цими дверима, тож далі ви підете за Шарлою. На вулиці за дверима повно людей, які зібралися, за наказом, на церемонію вбивства. Їм усім сказали, що ви невдовзі прийдете, тож вони дуже раді прислужитися в такій незвичайній справі.
— Будьте обережні. В кімнаті, де нас тримали, був оптичний шпигунський пристрій. Вони вас побачили й шукатимуть.
— Я не потраплю нікому на очі. До побачення.
Він відчинив двері та зник, розчинившись у натовпі надворі. Наша провідниця жестом покликала нас уперед і притримала двері. Я взяв Мортона, досі одурманеного, попід руку, і ми попрямували за нею.
Це було дивно й абсолютно неймовірно. На вулиці з’юрмилися тисячі людей: чоловіків, жінок і дітей. І жоден із них не дивився в наш бік, здавалося, взагалі нас не помічаючи. Одначе з нашим наближенням вони притискались одне до одного, даючи нам дорогу, а щойно ми проходили повз, розступалися. Усе це відбувалося в тиші. Ми проходили просвітом, що невпинно відкривався й закривався та якого ледь вистачало, щоб нас пропустити.
На віддалі я почув крики — і постріли! На їхній звук натовп заворушився й забурмотів, а тоді знову затих. Ми рухалися далі. Юрба тепер теж перебувала в русі — ворушилась і змінювалась. Я здогадався, що це зроблено навмисно, щоб із вікон угорі неможливо було побачити, як ми тікаємо.
По той бік вулиці перед нами відчинилися двері; коли ж ми ввійшли, їх замкнула схожа на матір сивочола жінка.
— Це бібліотекарка Ґрін, — сказала наша провідниця, Шарла. — Це вона організувала вашу втечу.
— Дякую, що зберегли нам життя, — промовив я. Подякувати щиріше не вдалося б.
— Ви ще не в безпеці, — відповіла вона. — Я відшукала в бібліотеці всі можливі книжки про в’язнів і втечі. Потім за допомоги наших інженерів адаптувала формулу, якою ми щойно скористалися. Та що рекомендувати далі, я не знаю. Пробачте, але план, який я відшукала в цій книжці, закінчується на цьому моменті.
— Не перепрошуйте: це було бездоганно! — озвався Мортон. — Ви та ваші люди виявили себе найкраще. І так уже сталося, що мій друг Джим — чемпіон галактики з утікання. Я певен, він знає, що робити далі.
— Справді? — запитала бібліотекарка.
— Звісно! — промовив я, відчувши приплив завзяття. — Ми добряче відірвалися від ворога, сховалися, тож тепер нас ніколи не спіймають. Наскільки велике це місто?
Ґрін стиснула губи й замислилася.
— Цікаве запитання. Гадаю, загальний діаметр по осі з півночі на південь становить...
— Ні, стривайте! Не у плані розміру. Я хочу сказати: скільки тут мешканців?
— Згідно з останнім переписом населення у великому Белльґарріку проживало шістсот вісімдесят три тисячі осіб.
— Тоді ми наразі більш ніж у безпеці. Я знаю цих військових, знаю, що саме вони робитимуть. Спершу вони бігатимуть у великому сум’ятті та стрілятимуть із вогнепальної зброї. Тоді якийсь розумник — без сумніву, наш давній друг Зеннор — перебере на себе командування. Він накаже перекрити дороги та спробує ізолювати місто. Тоді почне обшук у всіх спорудах. Почне тут-таки, з найближчих будівель.
— Вам треба тікати! — вигукнула Шарла, премило охнувши від тривоги.
Я скористався можливістю якомога підбадьорливіше погладити її по руці. Випадково помітив, що в неї витончено гладенька шкіра. Сяк-так повернувся думками до втечі.
— Ми втечемо, але організовано, а не в паніці. Крім того, вони почнуть висилати в околиці патрулі, щойно до цього хтось додумається. Отже, план такий. Зняти форму, перевдягнутися, злитися з людьми надворі, якомога швидше покинути пошукову частину, знайти безпечний прихисток за її межами в найвіддаленішій частині міста, після настання темряви забратися з міста остаточно.
— Як чудово! — промовила Шарла з прекрасним блиском в очах. Ця планета починала мені подобатися. — Зараз принесу вам одяг.
Дівчина вилетіла з кімнати, доки я встиг запитати її, як вона збирається це зробити.
Її рішення було просте — відповідне до місцевих умов. Вона досить швидко повернулася з двома чоловіками.
— Ці двоє начебто десь такі, як ви. Я попросила їх віддати вам свій одяг.
— Для нас це честь, — озвався менший, а його супутник схвально всміхнувся. — Перевдягнемося?
— Не перевдягнемося, — виправив я. — Цивільний одяг ми заберемо, дякую, та форму сховаємо чи знищимо. Якщо вас побачать у ній, то застрелять.