— Якщо група, про яку ви говорите, флот, має намір застосовувати насильство, ми не допомагатимемо вам її викликати.
— Не бійтеся. Ліга заприсяглася дотримуватися ненасильства.
— Тоді без проблем. Чим ми можемо допомогти?
— Проведіть мене до дамби, та й усе. Решту зроблю сам. Нас буде троє. Ви, я та добрий лікар Люм. Нам знадобляться харчі й вода.
— Ти мене забув, — уставив Мортон.
— Ні, я тебе згадав. Ти з армії — не втручайся. Або я добуду птаха непомітно, або не добуду взагалі. Хай який я мужній, я не горю бажанням виступити проти агресивної компанії добре підготовлених зарізяк. Лишайся тут, поговори з Шарлою — це має бути не надто важко. Роздобудь інформацію. Якомога більше довідайся про те, чим займається армія. Я повернуся завтра ввечері.
— Я залюбки поспілкуюся з вами про індивідуальний мутуалізм, — промовила медовим голоском Шарла. Мортон негайно розтанув і навіть не помітив, коли ми пішли.
Хоч скільки Штірнер мав сивини, він, напевно, був марафонцем. Лікар рухався з ним у ногу, тим часом як я зловив від препаратів такий кайф, що здавалося: помахаю руками — і долечу до дамби. Ми скрадалися невимощеними дорогами, потім — чимось схожим на якусь пряму стежку, крізь тунель, а потім — луками, на яких перед нами розступалися темні звірі. Кілька годин такого ходіння під безмісячним зоряним небом — і вогні міста зосталися далеко позаду, а попереду замаячили темні мури гір. Штірнер оголосив зупинку, і ми посідали на траву під деревом.
— Зараз, якщо ви хочете, варто буде попити й поїсти, бо тут ми покинемо свої вантажі.
— Ми близько?
— Дуже. Підійдемо до дамби через дренажний тунель, який о цій порі року залишається сухим. Він виходить на берег річки неподалік генераторної станції.
— Ви геній. Так ми оминемо засоби блокування, опинимося в їхньому периметрі та, сподіваюся, десь поблизу командної машини. Скільки часу до світанку?
— У нас іще щонайменше чотири години.
— Чудово. Зробимо перерву. Лікар може підкинути мені одну-дві таблетки стимулятора, бо я почуваюся трохи змученим, а тоді ми закінчимо цю справу.
Люм стривожено заговорив:
— Якщо ви приймете ще стимуляторів, вам може стати доволі зле, коли дія препаратів закінчиться.
— А без вашої допомоги, добрі люди, я б уже точно був доволі мертвий. Тож заберімо птаха, щоб я зміг звернутися до флоту. Поки не сталося нічого справді серйозного й нікого не вбили.
Ми поїли й попили, а тоді лікар замаскував наші припаси на дереві, зробив мені ін’єкцію, і перехід продовжився. Мені було так кайфово, що довелося боротися із сильним бажанням свистати та скакати попереду своїх повільніших супутників. Я втримався. Штірнер знайшов водостік, який ми шукали, та провів нас ним до високої чорної дірки в кінці. Я з підозрою поглянув на неї.
— Там можуть бути небезпечні тварини.
— Дуже сумнівно, — заперечив Штірнер. — Дощовий сезон закінчився не так давно. Доти цей тунель стояв залитий водою.
— До того ж, — докинув Люм, — на цьому континенті небезпечних тварин немає.
— Крім тих, із якими прибув я. Ведіть далі!
Ми вивалилися в пітьму й захлюпали невидимими калюжами, проводячи пальцями по шерехатих стінах тунелю, щоб не наштовхнутися на них. Коли ми дісталися до віддаленого кінця, наші очі так призвичаїлися до темряви, що ділянка зоряного неба майже здавалася сірою.
— А тепер тихо, — прошепотів Штірнер. — Вони можуть бути дуже близько.
— Тоді зачекайте в тунелі, де вас не буде видно, — прошепотів я у відповідь. — Я зроблю все якнайшвидше.
Обережно висунувши голову назовні, я побачив, що тунель закінчувався в березі над річкою. Ідеально. Я міг прокрастися вздовж річки до генераторної станції. Так і вчинив. Шум води, що виходила зі станції, невпинно гучнішав. Я йшов, поки міг іти, а коли мене почало обдавати бризками, видерся на берег й обережно розсунув траву, щоб визирнути.
«Вітання, — подумки звернувся я до себе. — Ти геній нічних вилазок, Джиммі».
Менш ніж за двадцять метрів від мене стояла припаркована біля генераторної станції командна машина. І в полі зору не було жодної живої душі. Тихо, як привид, я прослизнув уздовж будівлі, гайнув повз зачинені двері у стіні та вскочив до машини. Ящик із бухлом стояв там, де я його й покинув. Розкішно! Я витягнув ящик і обмацав ізсередини. Порожній!
Саме тоді, коли я це усвідомив, за моєю спиною відчинилися двері, і мене залило світло. У дверях стояв сержант Бло, тримаючи в руках птаха.
— Ви його шукаєте, капітане? — запитав він.
Я перевів погляд із птаха на пістолет у другій його руці й не зміг вигадати, що сказати.