РОЗДІЛ 20
— Ви злочинець-утікач, капітане. — Він лиховісно всміхався, йому було весело. Мені ж досі не було чого сказати. — Про це надійшло повідомлення. По все ваше обладнання сюди відразу примчав гвинтокрил. Тільки після того, як поліцейські відбули, я згадав, як ви постійно тривожилися через оті каністри. На той час я думав, що річ лише у випивоні. Відколи дізнався, що ви — інопланетний шпигун, почав думати інакше. Тож я придивився та знайшов оце опудало птаха. Ще не встигнувши його здати, я почув, що ви втекли. Тому подумав, що просто залишатимуся насторожі: може, ви захочете повернути його собі? Схоже, я подумав правильно. А тепер повільно вилазьте звідти, тримаючи руки на видноті.
У мене не було вибору. Зате в мене знову запрацював мозок, розблокований шоком від його появи.
— Я хотів би отримати птаха назад, сержанте.
— Я в цьому не сумніваюся. Та навіщо мені віддавати його вам?
— Щоб урятувати не одне життя. За його допомогою я можу зв’язатися з флотом Ліги й покласти край цьому вторгненню, поки когось не вб’ють.
— Я не проти вбивств. — Його усмішка зникла, а в голосі з’явилися брутальні нотки, яких я ще ніколи не чув. — Я вояк, а ви шпигун. Я здам і вас, і вашого каґальнутого птаха. Це матиме велике значення для моєї кар’єри.
— І ви ставите свою нещасну військову кар’єру вище за життя оцих смиренних і беззбройних цивільних?
Звичайно, присягаюся своєю п’ятою точкою.
Я зібрався сказати йому, що саме про нього думаю, та не сказав. Мав бути якийсь спосіб його зачепити.
— Ви берете хабарі, сержанте?
— Ні.
— Я маю на увазі не дрібні хабарі. Я маю на увазі десять тисяч кредитів у валюті Ліги, які ви отримаєте після того, як це вторгнення завершиться. Даю вам слово.
— Слово шпигуна? Що десять тисяч, що десять мільйонів — відповідь однакова. Твоє місце на пласі, шпигуне.
Із дверей позаду нього щось вигулькнуло, пролунав звук потужного удару, і сержант упав на землю. Я кинувся до його пістолета.
— Не треба, — почувся чийсь голос. — Просто тримайтеся від нього подалі.
Я підвів очі та побачив рядового (колишнього капрала) Аспію. Він наставив на мене пістолет, яким щойно врізав сержантові по голові.
— Я все гадав, чому сержант усю ніч ховався тут. А тепер довідався.
Його обличчя раптом розпливлося в кривозубій усмішці, і він повернув свій пістолет у кобуру.
— Я беру хабарі, — додав він. — Але мені потрібно двадцять тисяч.
Я показав на птаха.
— Дозвольте мені забрати його, і після завершення вторгнення одержите тридцять тисяч кредитів Ліги із чистого титану. В будівлі Ліги в Брастірі. Даю вам слово.
— Мій індивідуальний номер — 32959727. У війську багато Аспій.
А тоді він зник. І я теж — поки до веселощів не долучився хтось іще. Підхопив птаха й щодуху побіг назад до річки.
— Тікайте в тунель! — гукнув я, пришкандибавши до супутників, які чекали на мене. Ефект ін’єкцій зменшувався, і я спотикався. — Незабаром можуть оголосити тривогу. Ходімо.
І ми пішли. Знову подолали тунель і дісталися полів. Десь там я, напевно, упав, бо після того опинився на землі в якомусь лісі. Небо за деревами було світле, і моє серце загупало в нападі панічного жаху.
— Птах!
— Ось, — продемонстрував його Штірнер. — Ви знепритомніли, тож ми по черзі вас несли. Лікар сказав, що найрозважливіше буде дати вам відпочити, бо від нових стимуляторів у вас могли б з’явитися тяжкі ушкодження. Тепер ми сховались і в безпеці.
Я взяв робоптаха й зачудовано хитнув головою.
— Ви неймовірні, але дякую вам. Мене шукали?
— Ми нічого не чули. Та ви здавалися таким стривоженим, що ми продовжували рухатися далі, доки панувала темрява. Тут ми маємо бути в безпеці. Якщо цей ліс обшукуватимуть, неподалік є потайне місце.
— Сподіваюся на це, бо вони будуть дуже роздратовані. Виникли певні труднощі, і зараз сигнал тривоги вже точно подали. Тож зробімо те, заради чого прийшли.
Я зі стогоном сів, і поряд одразу виріс лікар із голкою напоготові.
— Це лише знеболювальне, — пояснив він. — Стимулятори вам зараз протипоказано.
— Ви геній, доку.
Чорний птах, який досі пах реактивним паливом, обтяжував мені руки. Мовчазний і нерухомий. Настав час із цим покінчити. Я двічі натиснув йому на дзьоб, і в нього розплющились очі.
— Це записане повідомлення від капітана Варода, — сказав він, а тоді перекотився на спину. — У грудях птаха ви знайдете панель. Відкрийте її.
— Скільки світлових років подолав, а однаково самі накази, — пробурчав я, навпомацки шукаючи панель у пір’ї.