— А що, як вони спробують удертися за нами? — запитав я, обводячи поглядом добре освітлене приміщення. В ньому не було на що подивитися, крім важкого кабеля, що входив зі стелі та зникав у підлозі.
— Це неможливо. Вони не знають кодового числа. Якщо ж уведуть не те число, двері загерметизуються, а на центральну електростанцію надійде сигнал тривоги.
— Вони б могли їх виламати.
— Це не просто. Це ж товстий шар сталі в бетоні. Та й навіщо їм це робити?
Мені не спало на думку жодної причини, а ще я каґально почувався після переходу. Тому сів, а тоді ліг і на мить заплющив очі.
А потім прокинувся із присмаком свинобразячого дихання в роті.
— Бе... — булькнув я.
— Я дуже радий, що ви поспали, — промовив лікар, протер мені руку та штрикнув її шприцом. — Відпочинок — найкращі ліки. Ця ін’єкція усуне залишкові симптоми втоми та будь-які больові відчуття.
— Як довго я пробув у відрубі?
— Весь день, — утрутився Штірнер. — Уже стемніло. Я виходив надвір, вояків уже немає. Та й усе одно ми збиралися невдовзі вас розбудити. Води?
Я вихлебтав більшу частину води й зітхнув. Мені стало набагато краще. Я навіть не захитався, коли підвівся.
— Час іти.
Лікар насупився.
— Можливо, краще зачекати, доки подіє ін’єкція.
— Дякую, я позбудуся своїх проблем, як піду. Ми затримались, і я починаю хвилюватися.
Поки ми йшли, мене перестало хитати. Ліси мовчали, мої переслідувачі давно забралися, і весь світ був у нашому розпорядженні. Штірнер рухався попереду своїм звичним бадьорим кроком. Лікар наглядав за мною й невдовзі оголосив зупинку, щоб мати змогу під’єднати до моєї руки свою аналітичну машину. Результат його задовольнив, і наш перехід продовжився. Я повністю зосередився на переставлянні ніг, доки ми знову не опинилися на околиці міста. Один погляд на будівлі — і до мене повернулися всі недобрі передчуття.
До того ж я мав рацію. Ми ще затемна дісталися перших будинків, безшумно пересуваючись між хатинами й садками передмість, аби уникнути головних вулиць під охороною. Двері чорного ходу до нашого прихистку стояли незамкнені; ми прослизнули досередини й замкнули їх за собою.
— Птах у тебе! — радісно вигукнув Мортон на нашу появу. Я кивнув і кинув птаха на диван, упав поряд із ним сам і роззирнувся довкола. Крім Мортона, більше нікого не було.
— Це добра новина, — сказав я. — Погана ж ось яка: підмога може прибути не одразу. Прохання про допомогу було надіслано по радіо, а так це може розтягнутися страшенно надовго.
— Це й справді дуже сумно, — промовив Мортон, і його обличчя миттю набуло зневіреного виразу. — Поки вас не було, вони почали брати заручників. Зеннор по телебаченню сказав, що буде відстрілювати їх одного за одним, доки всі не стануть до роботи. Він погрожує, що першу людину стратить на світанку, а після того страчуватиме когось раз на десять хвилин, доки не доб’ється співпраці.
Мортон сховав обличчя в руках і заговорив із дрожем у приглушеному голосі.
— Солдати прийшли на цю вулицю з наміром обшукати будинок. Тож усі, хто тут перебував, Шарла й усі інші, вийшли до них. Здалися, щоб мене не знайшли. Тепер вони полонені, заручники — і їх розстріляють!
РОЗДІЛ 21
— Не може бути, — промовив лікар спантеличено, але спокійно. — Люди так просто не чинять.
— Та ні, чинять! — вигукнув я, скочив на ноги й заходив кімнатою. — А може, люди й не чинять — зате чинять такі тварюки, як Зеннор. І прошу пробачення у тварин. Але до цього точно не дійде, чи не так, Штірнере? Тепер вашим людям доведеться повернутися до роботи?
— Ні, не доведеться. Якби ви розуміли індивідуальний мутуалізм, то осягнули б, чому. Кожен індивід — це окрема та дискретна сутність, яка відповідальна за власне існування. Те, що Зеннор робить з іншим індивідом, ніяк не пов’язане із жодним іншим дискретним індивідом.
— Зеннор так думає.
— Тоді Зеннор думає неправильно.
Я поборов спокусу видерти в себе жмут волосся, бо геть нічого не втямив.
— Що ж, погляньмо на це інакше. Якщо ви нічого не вдієте для того, щоб зупинити Зеннора, то ви будете відповідальним за смерті заручників.
— Ні. Якщо я зроблю щось на догоду Зеннорові через його погрози, то визнаю його владу над моїми діями, хоч і не бажаю перебувати під цією владою. Держава народжується знову. ІМ мертвий. Тож ми обрали пасивний опір. Нам не будуть ні наказувати, ні погрожувати...
— Але вас можуть убити.
— Так. — Він похмуро кивнув. — Якщо Зеннор наполягатиме на такому розвитку подій, дехто загине. Але вбивство — річ безнадійна. Як можна присилувати когось до роботи, убивши його?