— Звісно. Власне, я виступав на сцені замолоду, доки мене не привабили радощі потоку електронів. Я навіть виконував головні ролі в окремих класичних творах, ой, як воно там... бувати чи не бувати...
— Гаразд, чудово, радий працювати зі старим лицедієм. Отже, сьогодні ви виконуєте роль татка Шарли. Слухайтеся мене, і це має спрацювати. Цього, першого разу я оберу легку мішень, яблуко, яке вже можна зривати. Тому проблем не повинно бути.
— А що робити мені? — запитав Мортон. — Ти сказав, що я в команді.
— Так. На тобі важлива робота: записати все на магнітну стрічку, про всяк випадок. Щоб тоді, коли це спрацює так, як треба, ми змогли виготовити навчальні копії для інших. Ховай записувальний пристрій, а мікрофон тримай поблизу. Готовий?
— Готовий!
Ми зачекали до настання темряви, а тоді рушили. Добровольці — звісно ж, завербовані на вулиці, — пересувалися перед нами, дбаючи про те, щоб ми не зіткнулися з якимись блокпостами чи військовою поліцією. Вони повідомляли про всі перешкоди, тож нам вдалася приємна, хоч і манівцями, прогулянка до міського району Вайян. Як мене запевнили, саме туди треба було прямувати, щоб відвідати театр, оперу, повечеряти поза домом, знайти групи підкріплення військової поліції та відшукати інші п’янкі радощі цієї цивілізованої планети. Це місце видавалося цікавим. Хоча цього вечора там було доволі малолюдно: світилося щонайбільше у чверті закладів. Штірнер привів нас до «Гладкого фермера», де, за його словами, завжди насолоджувався доброю їжею та ще кращою випивкою, коли бував у місті. Його насолоди саме смакували кілька місцевих жителів — але вояків-загарбників там не було.
— Ви говорили мені, що в армії дають відпускові квитки, що військових із ними можна знайти в цьому районі. Де вони?
— Ну, звісно, не тут, — відповів Штірнер.
— Як це розуміти — звісно?
— Оскільки вони не можуть заплатити, їх не обслуговують.
— Начебто логічно. Але позаяк вони — загарбницька армія, що заважає їм просто брати випивон і пригощатися самотужки?
— Їм ніхто не заважає. Однак усі йдуть, і заклад зачиняється.
— Ясна річ. Тоді добре. Усі на місця, а я подивлюся, чи не впіймаю щось.
Стоячи під вуличним ліхтарем із погаслою сигарою замість реквізиту, я почувався страшенно яскравим. Утім, у місцевому вбранні був лише одним із перехожих, і на мене ніхто не зважав. Зате я стежив за ними всіма, виглядаючи військових поліцейських чи когось схожого на тих вояків, яких волів би не бачити: зі смугами, нашивками — ну, все як зазвичай. Із таких не приходив ніхто, але кінець кінцем у полі зору з’явилися дві невійськові постаті у військовій формі. Руки в кишенях (ганьба!), кашкети насунуті під дивними кутами. Вони зупинилися під «Гладким фермером» і з тугою зазирнули у вікно. Я наблизився до них іззаду та продемонстрував сигару.
— Не маєте вогнику, хлопці?
Ті підскочили так, ніби їх ущипнули за п’яті точки, й відсахнулися від мене.
— Ти заговорив до нас! — промовив сміливіший із них.
— Так. Я пишаюся своїми лінгвістичними здібностями. А ще, як пам’ятаєте, я попросив у вас вогнику для своєї сигари.
— Я не палю.
— Молодець. Цигарки вбивають. Але хіба ви не носите із собою запальнички для тих, хто палить?
Вони з похмурим виглядом заперечно хитнули головами. Тоді я натхненно підняв палець.
— Знаєте, що? Ми зайдемо до цього закладу харчування та пиття, і там мені запалять сигару. Може, ви, молоді панове з далекої планети, теж вип’єте зі мною, а я попрактикуюсь у говорінні?
— Не вдасться. Ми пробували, а вони зачинили заклад і пішли додому.
— Це лише тому, що ви не мали дзумів, місцевих одиниць обміну, наших грошей, і тому не могли заплатити. У мене багато дзумів, і я пригощаю...
Вони швидко рвонули вперед, а я подався за ними й побачив, як вони в нетерплячому очікуванні притискаються до барної стійки. Штірнер дав мені свій дзум-диск і пояснив, як він працює.
— Три пива, — замовив я, — великі.
І закинув пластикову пластину з інтегральними схемами до щілини у верхній частині стійки. Поки хромово-латунний робот-бармен із пляшковими кришечками замість очей набирав три великі порції напою, їхню вартість було знято з пожиттєвого рахунку Штірнера. Я підхопив дзум-диск, коли той викинувся.
— За армію, хлопці, — промовив я, високо піднісши своє пиво. — Сподіваюся, вам до вподоби обрана робота.
Вони енергійно задудлили, а тоді охнули й занили до болю знайомим тоном, повернувши мене до власних армійських днів.
— Обрати роботу в армії! Кагал! Нас призвали. Зацькували, вполювали, спіймали.