— А далі, після цього — основний курс підготовки. Його прискорено вели день і ніч чорнороті дияволи. Чи обрав би хто-небудь добровільно таку роботу?
— Звісно ж, ні! Та ви хоч їсте добре...
Я насолодився обуреними вигуками й мерзенними описами хот-цюць, а тим часом іще раз замовив на всіх пива. Поки вони занурювали обличчя в піну, я висунув пропозицію.
— Я знаю, що час вечері для вас уже минув, але бачу три вільні місця он за тим столиком, біля літнього пана з милою пташечкою. Чи не склали б ви мені компанію за маленьким перекусом — скажімо, великим стейком і смаженими віфлями?
Єдиною відповіддю мені знову став оглушливий тупіт ніг. Я поїв із ними стейків, і вони теж виявилися дуже добрими. Ми не гаючись із ними впоралися, випили ще по кілька порцій пива — і постаралися не гикати, бо за нашим столиком сиділа молода дама. Тепер, ситі й накачані, вони знайшли час для третьої з тріади військових насолод, і їхні очі почали впевнено скошуватися в бік Шарли. Настав час другого акту.
— Що ж, — мовив я, — харчі в армії, може, й нікудишні, зате ви принаймні насолоджуєтеся мудрістю й товариством сержантів.
Я трохи послухав їхні відповіді, киваючи та співчуваючи, а тоді спровокував їх навідними запитаннями на аналогічні скарги на офіцерів, нужники, наряди по кухні та всю іншу хрінь, таку милу серцю призовника. Коли було обговорено достатньо всього, я дав сигнал Штірнерові й розслабився.
— Молоді призовники з далекої планети, прошу вас пробачити мені нахабство, з яким я звертаюся до незнайомців, але ми з моєю прекрасною донечкою Шарлою не змогли не підслухати вашу розмову. Чи справді вас силоміць, абсолютно проти вашої волі затягнули на військову службу?
— Не сумнівайтеся, татусю. Привіт, Шарло, ти взагалі зустрічаєшся з якимись хлопцями, крім татка?
— Дуже часто. Я просто обожнюю товариство гарних молодиків. Таких, як ви.
Ми, всі троє, впали в чистий ставок її очей, трохи похлюпалися в ньому й виринули звідти задихані та закохані. Штірнер заговорив, а вони його й не почули. Зрештою я замовив великі порції пива й поставив перед їхніми виряченими очима, щоб затулити розкішну Шарлу. Це дало бажаний результат. Поки вони хлебтали, Штірнер говорив.
— Мене вкрай зворушила ваша доля, молоді джентльмени. На цій планеті таке неможливо. Це суперечить нашим законам, які стверджують, що законів не існує. Чому ви дозволяєте поводитися із собою так ницо?
— Це не вибір, татусю. Повсюди колючий дріт, стеження вдень і вночі, спробуєш утекти — підстрелять, упіймають повторно — підстрелять двічі. Нікуди йти, ніде сховатися, форма й усі проти тебе.
Він зашморгав носом із сентиментального жалю до себе; щокою його товариша збігла сльоза.
— Що ж, — почав Штірнер, глибоко встромивши багор і крутнувши ним так, аби той зачепився. — Тут усе це не відповідає дійсності. Немає колючого дроту, за вами ніхто не стежить, ніхто не збирається у вас стріляти. Тут є велика-превелика країна, що простирається за гори та річки. Країна, в якій ви завжди матимете теплий прийом, гостинність і прихисток. Країна, в якій армія ніколи вас не знайде.
На цих словах хлопці випрямилися, намагаючись осягнути їх крізь алкогольний туман.
— От каґал... — пробурмотів найп’яніший.
Шарла янгольськи всміхнулася.
— Я не розумію цього слова, юний друже, проте здогадуюся, що воно вказує на недовіру. Дарма. Усе, що розповів мій батько, до останнього слова є правдою. Наприклад, ми живемо за цілий день шляху від цього міста в ідилічному землеробському селі. Ми їздимо туди швидкою залізницею, а ось наші квитки, що це підтверджують. Ой, гляньте, машина припустилася помилки, видала чотири квитки замість двох. Я мушу їх повернути — хоча, може, ви хочете забрати їх собі як сувеніри?
Квитки зникли з надсвітловою швидкістю.
— Вокзал має бічний вхід, який не охороняють, — радісно повідомила вона.
— Але потяг незабаром відбуває, — додав Штірнер, підвівся й узяв із підлоги вузол. — Перш ніж піти, я мушу заскочити до necesejo, як кажуть у нас на фермі, і цей вузол візьму із собою. Там лежить одяг для двох моїх синів, що залишилися вдома — як не дивно, одяг вашого розміру.
Він попрямував геть, а тоді повернувся.
— Можете позичити цей одяг — якщо бажаєте.
Ті опинилися під дверима каґальника швидше за нього. Шарла блаженно всміхнулась їм у спину.
— Ти добре знаєш це фермерське селище? — запитав я. — Цих хлопців можна привести до твоїх друзів.
— Я ніколи там не бувала, а його назву знайшла на мапі. Але ти забуваєш про силу ІМ. Ми б радо прийняли їх тут і допомогли б, тож там їм будуть також раді. Не турбуйся. Я проведу їх і повернуся за два дні. О-о-о, ось і вони, хіба не гарний у них вигляд без тієї понурої форми?